10 років не бачилася з синами. І ні капельки за ними не сумую

Ось вже 10 років я проживаю у Варшаві. І не хочу повертатися до Чернівців. Байдуже, що там мої сини та невістки. 

Ні, я не горе-мати, яка кинула дітей напризволяще. Знайдіть хвилинку вільного часу та прочитайте мою історію до кінця, а потім вже можете робити висновки. Одне скажу на свій захист точно – тільки Бог мені суддя. 

Чому ж я поїхала закордон? Відповідь проста, як двері – гроші. Чоловік пішов від нас давно, залишивши з двома малюками на руках. У мене народилися близнюки, Саша і Паша. Не хочу довго розписувати за їх дитинство, бо тяжко досі згадувати ті роки. Грошей бракувало на одяг та продукти. 

А тут моя подруга, яка за сумісництвом була хрещеною матір’ю Сашка. прийшла у гості. Вона працювала у Польщі досить довго.

– Треба доглядати за літніми людьми. Вони тобі дають окрему кімнату у своїй квартирі, гарно платять. Ще годують за свої кошти. Знаю одну пані, вона шукає няньку. 

Я без вагань погодилася. Сини тоді якраз закінчили школу, дорослі та самостійні хлопці, зможуть побрати про себе та квартиру. У Варшаві мене прийняла пані Магдалена, у неї був великий заміський будинок. Дала машину, щоб я їздила в аптеку та супермаркети, знала трішки російську. Словом, ми добре ладнали. 

Щовечора я телефонувала до синів. А вони завжди запитували тільки про гроші:

– Перекинь на картку декілька злотих.

– Сашко, я вчора перерахувала тисячу злотих. Де ви їх просадили?

– Ну ми купили продукти, заплатили за комунальні послуги. Що за дурні запитання? 

Я не знала, що пані Магда чула всі наші розмови. 

– Не цінують тебе діти. Вони вже дорослі, нехай самі роботу шукають. Дивися, щоб ти не пожаліла про цей вчинок, – повчала мене старенька. 

Я не зважала на її слова. Адже у неї ні чоловіка, ні дітей не було. Ну звідки їй знати, як правильно жити? 

Через 3 роки її не стало. Я подумала, що це знак і варто повернутися додому. 

– О, привіт, а ти чому тут? – сказав Саша, коли відчинив мені двері. 

– Це так маму треба на порозі зустрічати? – жартую. 

Однак, радість тривала не довго. Ось вже рік у нашій кварти живе Інна – дівчина Сашка. Вона косо глянула на мене та не привіталася.

– І вона надовго? – шепотіла на кухні Інна.

– Я не знаю, але сподіваюся, що скоро поїде.

– Я не хочу, щоб тут ще хтось жив крім нас!

Ось це так новина – тобто, якась діваха буде командувати у моїй квартирі. А Паша взагалі виявляється поїхав з друзями у Єгипет – от для чого просив у мене гроші постійно.

Словом, я не протрималася й тижня. Все у квартирі таке чуже, не моє. Не могла навіть спокійно спати на ліжку. До речі, Інна з Сашком “витіснили” мене у вітальню, а самі забрали спальню. 

Інна дорікала мені за все – не так стоїть чашка, голосно ходжу чи просто пішла вночі у туалет. Останньою краплею стало те, що вона викинула всі мої родинні реліквії – старі альбоми, бабусину книгу рецептів та хотіла здати її золото у ломбард.

– Такий непотріб вдома мені не потрібен! – лаялася Інна. І Сашко її у всьому підтримував. Видно, що вона зробила з нього каблука.

Я рознервувалася, зібрала речі та купила квиток до Варшави. Ні, тут мене ніхто не любить та не хоче бачити. Я всім тільки заважаю.

Ось відтоді минуло 10 років. Сини телефонують дуже рідко, можуть навіть з днем народження не привітати. Мене не цікавить їх життя. “Сини” – це просто слово, не більше. Сподіваюся, що хоча б на чужині знайду своє щастя. 

Ви погоджуєтеся зі словами жінки? Чому?