– Байстрючка, ми – чесна сім’я, в чому ти тут нас звинувачуєш? – кричала моя сусідка Олена, ледве тримаючись на ногах

Важко мені було ще із самого дитинства. Життя ніби намагалося випробувати мене сповна, підкидаючи все нові та нові випробування.

Ще після народження батьки віддали мене до дитячого будинку. Просто підкинули, як щеня, під поріг і пішли. Та й у притулку життя в мене було не кращим. Тож мені доводилося вчитися постояти за себе і бути самостійною.

Років до 13 я щиро вірила, що мама все-таки передумає і прийде по мене. Але дива так і не трапилося.

Я так щиро прагнула відчути материнську любов, що навіть бачила її у снах, хоч і уявлення не мала, як насправді виглядає моя ненька. Я просто знала, що та жінка зі снів – моя матір. Тоді, в юності, я навіть не згадувала, що готує мені доля надалі.

Я закінчила училище, тоді працювала на заводі і жила в маленькій гуртожитській кімнатці, яку мені виділили на роботі. 

Далі почалася війна із сусідами. Щовечора у них гулянки, випивка, музика, дитячий плач і постійні крики. 

Якось я поверталася зі зміни на заводі і підійшовши до своєї кімнати, побачила там вибиті двері. Усе, що я відкладала стільки років нахабні сусіди викрали за один вечір. Я й сумнівів не мала, що це були вони. Тому одразу ж пішла розбиратися.

– Байстрючка, ми – не злодії! Що тобі від нас треба?  – кричала сусідка, ледве тримаючись на ногах.

– Поверніть мені гроші, бо я піду в поліцію,- вигукнула я, хоч і не збиралася нікуди йти.

– Ага, іди. Давай-давай. Зранку не встанеш тоді! – вигукнув її чоловік, випхавши мене з кімнати.

Я більше не хотіла сидіти в тому гуртожитку. Тому просто втекла звідти. Пішла прогулятися в парку.

Я сиділа на лавочці, обдумуючи все, що відбулося, як раптом до мене підійшла незнайома жіночка.  

–  Що сталося? Чому ти плачеш?  – запитала вона і я мимохідь помітила її собаку на повідочку.  

Мені стало так прикро за саму себе, тому я розплакалася ще більше. Ця бабуся була першою, хто поцікавився моїми справами. Я відчувала таке тепло, ніби до мене повернулася мама, яку я так довго чекала. 

– А ходімо до мене. Я тут неподалік живу. Заваримо чаю і ти мені все про себе розкажеш,- запропонувала незнайомка. Не знаю чому, але я погодилася.  

Так я й залишилася у Тамари Іллівни на цілу ніч. Вперше мені спалося так спокійно та безтурботно. Зранку ж, коли я розповіла жіночці, чому не хочу повертатися до гуртожитку, вона наполягла, що нам варто сходити до дільничного.

Поліція все-таки поговорила з моїми сусідами. Кошти вони пообіцяли вернути… Коли знайдуть, звідки їх знову взяти, бо ті уже встигли розтратити. А я відтоді більше й не поверталася до свого гуртожитку. Бабуся була не проти, щоб я жила з нею. Тепер і в неї є поміч і я маю з ким поділитися тим, що хвилює.

А кілька місяців тому жінка впала й пошкодила ногу. Тож тепер я переїхала до старенької, щоб доглядати за нею постійно. Спочатку мені було ніяково, що в моєму розпорядженні така велика квартира А потім звикла. До комфорту швидко звикаєш, еге ж? Так склалося, що згодом бабуня переписала все своє майно на мене. Потім виявиться, що мені ще й дача її дісталася. 

Нарешті життя у мене почало налагоджуватися.

Цього літа ми їздили за місто. Нас туди завіз сусід Богдан. Молодий хлопчина, який мені вже давно дуже подобався. Але я все ніяк навіть не наважувалася з ним заговорити. А тут таке…  Зате старенька вже давно нас сватала й не мала жодних сумнівів, що ми будемо разом. 

І ось ми втрьох нарешті сидимо пліч-о-пліч. Аж ніяково стало. А ввечері ми всі вечеряли разом, бо бабуня не могла залишити помічника голодним. Далі Тамара Іллівна пішла вигулювати собаку, а ми з Богданом залишилися наодинці.

– Ти мені дуже подобаєшся. Уже давно,- пробурмотів парубок.

Я посміхнулася. 

Відтоді минув рік. Я вже заміжня і навіть скоро народжу первістка. І досі з подивом згадую той день, коли бабуся знайшла мене у парку. Якби не вона, то всього цього точно не було б!

Як вам історія? Вірите у такі дива?