Іванка дуже сильно любила дітей. Вона ще з дитинства обожнювала гратися з сусідськими малюками, завжди всі у дворі її кликали “Няня”. Тому після закінчення школи одразу подала документи на педагога. Мріяла бути вчителем початкових класів або ж вихователькою у садку.
Восени її взяли на роботу – няня у молодшу групку. Діти її дуже любили, вона їм розповідала цікаві історії, читала перед сном казочки, завжди ліпили з пластиліну вироби або ж вчили віршики. Хтось навіть плакав, коли батьки приходили та забирали їх додому – так не хотіли йти від Іванки.
Однак, у групі була дівчинка, також звали Іванкою. Не товариська, така закрита. Постійно сама гралася у ляльки, сиділа за останнім столиком. Ніхто з діток не дуже сильно хотів з нею ділитися конструктором чи Барбі. Навіть коли група виходила на прогулянку, то Іванка трималася осторонь. Хоча була досить слухняною та вихованою. Не капризувала, їла чемно суп та каші, не плакала за батьками.
Але Іванку ще одна річ дуже дивувала – постійно за дитиною приходив тільки тато. Зранку заведе її у садок, допоможе зняти курточку, перевзує чобітки на капчики, дасть рюкзачок з книгами чи іграшками та йде геть. Здавалося, що тато Іванки був єдиним чоловіком, який приходив у садок. Бо завжди дітей забирали тільки матусі. Ще й так щебетали “а як мій Петрик, а як моя Іринка, а що вони їли, а чи спали?”.
А чоловік нічого не питав. Тільки зайде, кивне головою до виховательки та забирає Іванку. Ні мами, ні бабусі, ні інших родичів дівчина не бачила.
– Галино Петрівно, я у вас дещо хочу запитати, – якось починає розмову Іванка, коли пила зі старшою вихователькою чай
Вам буде цікаво прочитати:
- Моя подруга вийшла заміж за турка. Розповідаю про її “щасливий” шлюб
- Я без попередження приїхала з Німеччини до Чернігова. Звісно, чоловік був здивований, коли побачив мене та дітей. Але я помітила, що він щось приховує
- Моя подруга оригінально та цікаво помстилася за зраду. Однак, я не розуміла одного – а навіщо з дітками так чинити? Вони ж не винні!
– Слухаю, кажи. Ой, подай ту цукерку, бо така смачна!
– Ось, прошу. А от Іванка Перегінець…
– Файна дитина, слухняна. Ніц поганого сказати не можу.
– Та я не про те. Бачу, що її постійно забирає тато. Такий молодий чоловік, в окулярах.
– Ну, бачила, бачила. То Сергій Васильович. А ти що хоч від нього?
– Та нічого. Просто дивно якось – тільки тато забирає дитину. Бо по інших постійно тільки або матусі приходять. Ну на крайній випадок – бабуся чи дідусь. А він постійно забирає дівчинку.
– Ох, знаєш, я б таких горе-матусь, як та Вірка у в’язницю саджала! Вона десь рік тому кинула їх. Моя подруга живе у сусідньому будинку, то казала, що та Вірка знайшла собі нового кавалера! Зібрала речі тихцем і звалила! Ні записки, ні номеру телефону. От кинула напризволяще малу дитину. То ж гріх!
– А я не знала навіть…
– А про то мало хто знає. Тоді у Сергія не все так гладко з грішми було. А ще й до того, його мама старенька захворіла, зараз до ліжка прикута. От він працює, як кінь, аби і на дитину заробити, і матері ліки купити і оплатити доглядальницю. Ще якби пані Орися могла ходити, то, може за онучкою дивилася. А сама після інсульту.. Ну отаке життя може бути! Ти ще молода, рахуй, нічого не бачила і не знаєш!
Іванці стало боляче з таких слів. Адже її дитинство геть не було казковим – мама також її покинула та поїхала геть. Телефонувала до неї тільки на дні народження і все, але навіть не приїздила. На першому дзвонику та на випускному були тільки її татко та бабуся. Тому вона чудово розуміла, що зараз відчуває Іванка.
Ввечері всіх діток батьки швиденько забрали. Залишилася тільки Іванка. Вона мовчки сиділа біля вікна, тримала у руках свій портфелик та все виглядала татуся.
– Іванко, садок вже треба зачиняти! Ану зателефонуй до її тата, – каже старша вихователька, яка дуже поспішала додому.
– Не підіймає, вимкнений телефон.
Тоді Іванка підійшла до дівчинки:
– Слухай, а ходімо, прогуляємося. Тут за рогом є одне кафе. Піцу любиш?
Дівчинка махнула головою на знак згоди. Іванка залишила записку та свій номер телефону охоронцеві – раптом тато приїде.
Майже годину вони сиділи у кафе, вечеряли. А потім вирішили прогулятися у парку, неподалік від садка. Дівчинка тримала Іванку за руку так, немов боялася, то і вона зараз зникне, як її матуся.
Тут у жінки задзвенів телефон:
– Будь ласка, вибачте, я скоро буду! Просто на роботі затримався. Ще й на зло, телефон сів, ледь встиг зарядити на одну поділку
Гаразд, ми у парку, гуляємо.
Через 20 хвилин до Іванки під’їхала машина.
– Дякую, я от чесно не знаю, як вам ще подякувати. Іванка, певно, така голодна.
– Ні, мене тьотя пригостила піцою! Вона така була смачна, – каже дівчинка та гладить себе по животику
– Дякую. Мені дуже не зручно, що так вийшло. Ви, певно, додому поспішаєте, там вас чоловік та діти чекають
– Я незаміжня. І дітей у мене нема.
– Сідайте, я вас підвезу.
По дорозі додому Іванка та Сергій розговорилися. А через декілька місяців у Іванки з’явилася нова мама. Точніше, знайома вихователька стала часинкою її родини. Тепер дівчинка радіє, що нарешті у неї повна та щаслива родина. Навіть повеселішала та почала більше часу проводити у садку з друзями.
