Дівчина вирішила дати милостиню старенькому дідусеві. Однак, впізнала знайоме обличчя

– Я тебе чекатиму, обіцяю, – кричала Софія у віконце потяга. А потім ще довго бігла за вагонами, Петро махав їй рукою, допоки постать дівчини не перетворилася на маленьку крапку на пероні. Ось він відслужить два роки та повернеться додому. Одразу зіграють весілля!

Однак, після дембелю на нього чекав сюрприз. Двері відчинила Софія, а біля неї стояла маленька дівчинка. Петро все зрозумів. 

– Здається, що я помилився адресою, – сухо відповів та пішов геть. 

Минуло 10 років. Олеся виросла справжньою красунею. Але особисте життя її матусі не склалося – чоловік Микола часто випивав, бив дружину та дитину, а потім викрав всі гроші з хати і зник. Жінка тяжко гарувала, щоб забезпечити своє дитя. Тоді були важкі часи. Випадково зустріла на базарі Петра. Розговорилися, він допоміг їй занести продукти додому. Так і залишився в неї жити, забувши про всі образи. 

Згодом у Олесі з’явилася ще сестричка Марія. Правда, татусь чомусь проводив з нею більше часу. А на дівчину кричав, лаявся за погані оцінки в школі. Навіть якщо молодша сестра шкоду зробила – винна Олеся, бо недогледіла. І так минав рік за роком. Мати не зважала на Лесю, тільки біля Пера бігала та у всьому догоджала. 

Дівчина вирішила після 9 класу втупити у коледж до Львова. Склала всі екзамени на відмінно, ще й на державну форму пройшла, виділили місце в гуртожитку. І тоді спілкування з рідними зійшло на нівець. Могли тижнями не говорити та навіть зі святами не вітати. 

Однак, вона з головою поринула у навчання, знайшла навіть підробіток – офіціантка у кафе. Там і познайомилася з Олексієм. Він їй допомагав на кухні, спеціально залишався на всі зміни, в які її ставили. Ще й перед керівництвом заступався, коли в Лесі була догана. Дівчина вже думала, що Льоша – її доля. 

Того дня їй було дуже погано, нудило та паморочилося в голові. Навіть впала на кухні.

– Я зараз побіжу в аптеку, куплю тобі тест. А ти піди в туалет і чекай мене, – сказала напарниця. Її слова налякали дівчину до сліз. 

Тремтячими руками тримала невелику смужку, на якій чітко вималювалися дві смужки.

– Я не готовий ставати батьком так рано! І мене можуть посадити, тобі тільки 15 років! Ось, тримай, тут 3 тисячі, має вистачити. Будь розумною дівчиною та не ламай ні собі, ні мені життя, – сказав Льоша. 

Він написав заяву на звільнення та заблокував її номер в телефоні. Ще й квартиру орендовану змінив та заборонив спільним знайомим говорити нову адресу. Леся не знала, куди їй йти. Можливо, що матуся прийме її? 

– Збожеволіла? У 15 років мені байстрюка принесла на поріг? Знаєш, мені такий вантаж на плечі не потрібний, своїх проблем вистачає. І грошей навіть не проси, я сам не маю чим Марію годувати. Їй треба репетиторів, заняття з танців оплачувати. Ти ж не моя рідна дитина, тому я не зобов’язаний тобі допомагати! – кричав Петро та голосно грюкнув дверима. 

І куди Лесі їхати? Вирішила повернутися до Львова. А там якраз відкрили новий центр допомоги матерям-одиночкам. Пані Стефанія, головний волонтер, з радістю прийняла дівчину. Виділили їй окрему кімнату, навіть оголошення в Інтернеті розмістила. Небайдужі люди принесли дитячий одяг, коляску, іграшки та ще й зібрали пожертву. 

Відтоді минуло 15 років. Леся виросла, зуміла заочно закінчити навчання. Спершу було важко, від держави отримала стару кімнатку в гуртожитку та мізерні виплати. Однак, ніколи не опускала руки, а йшла далі – все заради донечки Оленки. Так, були моменти, коли їм ледь вистачало на продукти. Але зараз у Лесі є велика квартира у центрі Львова, машина та бізнес – відкрила невеликий магазин одягу. І щомісяця пересилає декілька тисяч грошей на підтримку центру. З теплом згадує пані Стефанію, яка допомогла їй у скрутні часи. 

Того вечора вона пізно поверталася додому. Вирішила заїхати на ринок та купити деякі продукти додому. Помітила біля входу старенького дідуся, який просив милостиню. Він був одягнений у стару курточку, затерті штани та діряву шапку. 

– Пане, візьміть, будь…. – і завмерла від побаченого. Перед нею стояв її вітчим Петро.

– Лесю, доню, це ти? 

– Так.. А що ви тут робите? Вам холодно? Сідайте в машину, ми поїдемо додому!

Вона взяла старенького за плече та повільним кроком провела до автівки. Проїжджала повз всі червоні світлофори, адже так поспішала додому. 

На кухні поставила чайник, дала Петрові теплого одягу, розігріла смачний борщик. 

– Твоєї мами не стало рік тому. Марія вирішила, що я зайвий у квартирі і з чоловіком вигнала мене геть. Спершу відвезли до Львова на вокзал і сказали, що я тут буду тиждень жити в пансіонаті. А потім просто покинули. Я ж міста не знаю, тут сам. Ось так виживаю, не хвилююся, я скоро піду геть…

– Що ви таке говорите? Тут ваш дім, будете жити в мене! Місця для всіх з головою вистачає. 

– Та хіба я можу? Адже соромно тобі навіть у очі дивитися. Я тоді відрікся від тебе та дитини, прогнав геть без копійки в кишені.

– Нічого, я на вас образу не тримаю. Зараз прийде ваша онучка, ви познайомитеся! 

Петро встав з-за столу та міцно обійняв Лесю. Вона відчула, як по щоці пробігла сльозинка щастя. 

Дівчина вчинила правильно? Ви підтримуєте такий вчинок?