Дмитро та Інна майже рік живуть в Тернополі. І раз до мене зателефонували, аби попросити в гроші в борг. Коли я дізналася, що на що вони хочуть витратити кошти – відмовила!

Від початку березня мій син та невістка з дітками живуть у Тернополі. Вони довго не могли виїхати з Києва, я так боялася, що аж посивіла. На щастя, десь 2 березня вони зуміли зібрати всі речі та виїхати з того пекла. Майже добу їхали до мене.

Так, я дуже щаслива, що мої дітки вціліли та зараз зі мною. І що Бог вберіг їх від ворожих куль. Але от пожила з ними майже рік і дивуюся – ну звідки в них такі нахабні звички? Невже то столиця так людей міняє? 

Отож, ми з чоловіком з Тернополя. Живемо у невеликій хаті, яка перейшла мені у спадок від батьків. Не можу сказати, що грошей у нас було багато, але не бідували. Є гроші на “чорний” день. Коли треба – позичимо, але віддамо все до копійки. Меблі в хаті звичайні, машина не новенька іномарка, старий Пасат. У модних бутиках не одягаємося, ікру хіба на свята відкриваємо. 

І от син приїхав з невісткою та дітками. Поки не планують повертатися до Києва, хочуть тут перебути. У мого чоловіка була хата, яку його баба залишила. То вона пустувала, то її в оренду здавали туристам. Два поверхи, є холодильник, інтернет, телебачення кабельне, гарні меблі. Сама хата хоча і стара, але оббита деревом, а підлога з невеликим підігрівом, аби взимку не було холодно. 

Але син затіяв ремонт. Виніс всі-всі-всі меблі, навіть ті, які покійній бабі Магді перейшла у спадок. Картини, фото, ікони переніс мені у хату:

– Нам того мотлоху не треба. Воно тільки пил збирає! 

Я забрала ці родинні реліквії та повісила собі в спальню. Нехай хоч мені гріє душу. 

І от невістка захотіла зробити гарну кухню-студію. Замовила у якогось дизайнера макет, вибирала меблі, техніку. Хоча я пропонувала, аби Інна в нашого сусіда, пана Юрія зробила стіл та крісла, бо він гарний майстер.

– Ні, я хочу все дизайнерське, а не такі меблі, яка кожна хата має, – кривилася Інна. 

Навіть купила посудомийку. От поясніть навіщо? Ну хіба в неї рук нема? Взяла губку, налила засіб, повитирала все і готово. Так ще в місті по 8 годин світла нема, нащо їй та посудомийка? Однак, син мене не послухав та купив у кредит. 

І от тиждень тому Дмитро до мене зателефонував. Я знала прекрасно, що він буде говорити за ремонт. І моя чуйка не підвела

– Мамо, тут таке діло. Нам трохи не вистачає на пральну машинку. Можеш позичити 15 тисяч? 

– Скільки?

– Мамо, це дорога німецька техніка. Нам трохи не вистачає. Борг потім віддамо, як ремонт закінчимо. 

У хаті була гарна машинка, яка ще нормально працювала. Але синові та невістці вона не сподобалася, вони її відвезли на звалище. Хоча могли спокійно перепродати комусь за декілька тисяч. 

Мало того, Інна хоче ще додатково якусь сушарку купити. Типу як пральна машинка, тільки мокрий одяг кидати в барабан і там воно сушиться. Ну поясніть, нащо їм таке? Біля хати можна повісити на дерева мотузки та воно швидко висохне. Це дешевше та не буде світло їсти. 

– Ні, синку, я не буду на такі дурниці гроші давати. Чогось я можу шкарпетки чи сорочку руками запрати та на батарею повісити. А твоя Інна все каже, що в неї манікюр і вона боїться його зіпсувати. Геть чисто білоручка, а не жінка!

Так ми з сином посварилися. Але чоловік просить, аби ми все-таки дали їм у борг ті нещасні 15 тисяч. 

Знаєте, якби вони просили гроші на щось толкове, я б просто так дала, не в борг! А тут якась машинка. Ну геть чисто здуріли в тій столиці. То вже краще і їсти у ресторані, а не готувати вечерю вдома. Діма та Інна так живуть, ніби вони якісь мільйонери. Хоча заробляють на двох майже 30 тисяч.