До кабінету зайшов красивий чоловік. Я одразу впізнала його, за 20 років не змінився

Я тоді, здається, навчалася у 9 класі, коли за мною почав бігати Петя – паралельник з іншого класу. То запропонує додому провести чи на дискотеці до танцю запросить або ж купить булочку в столовці. Чесно кажучи, мені тоді було не до стосунків, на першому місці – навчання та вступ до медичного коледжу. Ну не мала я часу на всі ті романтичні побачення. Марила не красивим хлопцем та дорогими подарунками, а державним місцем та стипендією. 

Нарешті дочекалася серпня, спакувала свої речі та переїхала до Львова. Петя хотів мене провести, але я йому збрехала про дату від’їзду. Не вистачало ще мелодрами на вокзалі та робити виставу перед моїми батьками. Тим паче, мій тато має скрутний характер, дуже владний. Його слово у нашому будинку було законом. Як то кажуть, мене виховували у їжакових рукавицях. Він пропрацював майже 30 років військовим, дослужився до звання майора. 

Я старанно навчалася у коледжі, з ранку до ночі сиділа над книгами та конспектами. І про горе-кавалера вже забула. Він якось намагався вивідати у моїх друзів адресу гуртожитку, але ніхто, на щастя, не говорив. А він з такого “великого” горя поїхав навчатися закордон. Ну і добре, тепер зі спокійною душею могла приїжджати до батьків у гості.

На моє 20-ти річчя тато зробив неочікуваний подарунок:

– Тобі вже треба заміж виходити, доросла. У мене є хороший знайомий, разом служили. Бачив нещодавно його сина, ну просто справжній орел! 

А я що мала сказати? Тільки тихо покивала головою на знак згоди. І вже наступного дня гуляла у парку за руку з Богданом. Ну так, хлопець він хороший, цікавий співрозмовник. Але такий самозакоханий нарцис. Здається, що йому тато також промив добряче мозок, бо вже через місяць “стосунків” Бодя зробив мені пропозицію. 

Тато домовився зі знайомими, щоб нам виділили квартиру у нашому містечку, так що про життя у Львові я забула. Як і про кар’єру лікаря. Добре, що хоча б навчання мені дозволили закінчити заочно, але червоний диплом ще довго просто лежав у коробці в шафі та збирав пилюку. 

У 21 я стала мамою, народила дівчинку Марію. Але звістка про первістка засмутила мого тата і чоловіка.

– Ми хотіли пацана, щоб справжній мужик виріс. А з дівчинкою ти сама у няньки грайся! – докоряли, ніби це я винна. 

Я сподівалася, що хоча б дитина нас зблизить з Богданом. Однак, чоловік навпаки – віддалявся. Міг на роботі до пізна затриматися або ж взагалі не приїхати на ночівлю. То у нього термінова зустріч о 10 вчора чи конференція у суботу зранку. Я не дурепа, прекрасно розуміла, що така “робота” називається молода коханка. Відчувала на його сорочці чужий аромат жіночих парфумів, сліди червоної помади та смс-ки у телефоні. 

Хотіла спокійно поговорити з Богданом щодо коханки. Якщо він дійсно мене не любить, то нехай просто розлучимося. Але у відповідь отримала ляпас в обличчя:

– Ти моя законна дружина і я що хочу те і роблю. Ти від мене нікуди не дінешся, зрозуміла? 

У такому пеклі я прожила майже 20 років. Здавалося, що Богдан мене сприймає як власну рабиню, ніж дружину. Ще й всі друзі пліткували за моєю спиною, мовляв, якою ж це треба бути поганою жінкою, щоб мій Бодя шукав розваги на стороні. Донька була єдиною розрадою для мене. На щастя, ні мій тато та Богдан, не зважали на дівчину. Вона не виросла у таких умовах, як я…

А потім я не витримала. Єва вже доросла, навчалася у Львові на медсестру – вирішила втілити мою мрію в реальність. Там орендує квартиру, має хорошу роботу та коханого хлопця. Я не буду заважати її щастю. Тому зібрала свої речі та написала заяву на розлучення. Звісно, що Бодя не відпустив мене без пари синців, але я зуміла вирватися та повернулася до батьків. 

Тато довго не хотів зі мною навіть говорити:

– Сама винна, що чоловік на тебе руку підняв. І кому ти потрібна у 40 років? Стара, розлучена! Краще б сиділа тихо та не смикалася! 

Однак, мені було байдуже. Татові вже 70 років, йому пора на той світ. Я ніколи не любила ні його, ні Богдана. 

Влаштувалася у місцеву приватну клініку. Одного дня до кабінету зайшов новий пацієнт. 

– Будь ласка, сідайте, скажіть, що вас турбує?

– Аню? Це ти?… 

Я підняла очі від паперів та втратила дар мови – переді мною сидів Петя. 

– Так, це я…

– І давно ти тут? Стільки років не бачилися. 

Спершу я дуже зашарілася. Знаєте, тоді у голові промайнули всі спогади – його залицяння, подарунки, компліменти. А я його так нахабно відштовхувала. Стало аж соромно дивитися йому в очі. 

– Можливо, зустрінемося сьогодні? Ти до котрої працюєш? Я заїду за тобою, залиш мені свій номер, – попросив Петро. Я тремтячою рукою вивела охайні цифри. 

Відтоді минуло майже 10 років. Зараз я кохана дружина Петра. Вже познайомилася з його сином Олегом. Перша жінка, Ліза, втекла одразу після пологів і Петя самотужки виховував хлопчика і у моєї доні з’явився братик. А тепер ми няньчимо наших онуків. 

Знаєте, тоді я усвідомила, що справжнє кохання можна знайти у будь-якому віці. Правда, мій тато досі не розуміє такого вчинку і категорично прости спілкуватися далі. Але мені байдуже. Головне, я тепер я щаслива поруч з Петром. Він – моя доля і зараз у мене все тільки починається! 

Ви підтримуєте таку думку? Чому? Що б ви обрали – батьківське слово чи щире кохання?