Довго не могла повірити в те, що бачила на власні очі – у мене у квартирі дитина чоловікової коханки

Ця історія трапилася ще 15 років тому, але я досі вже пам’ятаю. Немов це було вчора… 

У мене є дві чудові донечки – Христинка і Маринка. Вони якраз переїхали до Львова на навчання, вступили на державну форму. Тому я думала, що у мене з Петром почнеться друга молодість, ми почнемо більше часу приділяти один одному. Але один вечір все змінив. 

– Я давно тебе не кохаю. У мене з Оленою роман, майже рік. Вона вже чекає від мене дитину, – сказав чоловік та зібрав всі свої речі. 

Я була розбита. Декілька днів плакала та майже не підіймалася з ліжка. На щастя, поруч були мої кохані донечки. 

– У нас більше нема батька, – сказала Христя та заблокували номер Петра, навіть бачитися з ним не хотіла та всіляко уникала зустрічей. 

А ось Маринка навпаки – вірила, що батько поміняється та намагалася з ним поговорити. Хотіла, щоб він повернувся у родину. Однак, від неї я дізналася, Олена вагітна та чекають на поповнення. 

Мені було боляче. Адже чоловік, з яким я прожила майже 25 років у щасливому шлюбі та подарувала двох донечок, проміняв мене на молоду коханку. Тому намагалася забути про цей період та знайшла нове хобі – садівництво. Вдома вирощувала невеликі квіти та вазони, продавала їх на забарі та мала додатковий заробіток, дівчатка мені допомагали. Навіть створили спеціальний сайт для онлайн-замовлення. Таке заняття нас ще більше зблизило.

– Мамо, я нещодавно з татом бачилася. Він казав, що Олена зараз у лікарні. Важко хворіє. Вже зробили декілька операцій… 

– Марино, будь ласка, поміняймо тему для розмови. Мені боляче та неприємно це слухати. 

Але я досі проводжувала кохати Петра. Я була ладна навіть жати йому другий шанс. Не хотіла бачити нікого поруч, крім нього. Але всіляко намагалася заглушити ці почуття. 

Тої ночі я прокинулася від телефонного дзвінка. Це був він. 

– Вибач, що так пізно. Але я не знаю, що робити з малюком. Олени не стало сьогодні ввечері, мені треба готуватися до церемонії. Але Павлик постійно плаче, я не знаю, як його заспокоїти, – бідкався Петро. 

– Приїжджай до мене, я щось придумаю.

Чесно кажучи, я спершу не впізнала свого чоловіка – сиве волосся, зморшки. Немов він постарів за ці роки розлуки. А малюк був схожий на нього – ті самі оченятка, носик та посмішка. 

– А ти подруга моєї матусі? – тихо запитав хлопчик. 

– Ні, – різко відповіла я.

Тоді усвідомила, що чоловік привіз до мене сина від своєї коханки та хотіла їх прогнати геть. Але не змогла, адже дитина ні в чому не винна.

– Можливо, ти голодний? У мене є борщик, пампушки та пластівці з молоком. Будеш? 

Малюк радісно кивнув голову, взяв мене за руку та потягнув до кухні. А Петра поїхав у лікарню, залишивши деякі речі малюка.

Заварила собі міцної кави, щоб прийти до тями. Довго не могла повірити та пильно дивилася – у мене у квартирі дитина чоловікової коханки. Але хлопчик поводився чемно, помив після себе посуду та поприбирав на столі крихти. 

Дістала з горища деякі дитячі іграшки своїх дівчаток, книги, ввімкнула мультики. Павлик не хотів засинати без тата, тому всю ніч я була поруч. 

І відтоді хлопчик ледь не щодня приходив до мене у гості. Доньки тепло прийняли нового братика, купували йому гарні іграшки та приїжджали у гості. Потім навчили його читати, писати та малювати, а коли пішов до школи – допомагали з домашнім завданням. 

А через рік Петя запропонував знову жити разом. Мовляв, я стала для його сина другою мамою. Чесно кажучи, я спершу зраділа. Однак, не могла більше спокійно довіряти. Адже якщо він зрадив мені один раз, то може зрадити вдруге. 

І здається, що це був чудовий шанс почати все заново – я, Петя та малюк…. 

А що б ви зробили на місці жінки? Чи змогли б прийняти чужу дитину?