Думала, що отримаю все найкраще. Але плани зруйнував син, якого я носила під серцем

Я була єдиною донькою у родині. Тому без сумніву, отримала все тільки найкраще – від солодощів та одягу до дорогої техніки та відпочинку. Батьки навіть обіцяли купити квартиру та машину.

– Для нашої коханої донечки нічого не шкода, – щебетали щоразу, коли я просила гроші. І вже за лічені секунди на карті було +1000 гривень або більше. 

Ще й оплатили мені навчання у Києві. Навіщо старатися потрапити на державне місце, якщо мої батьки мають багато грошей? 

Але раділа я не довго. Здається, що доля знайшла метод, як помститися мені за таке знецінювання грошей. 

Отож, на першому курсі я познайомилася з Володею – класний хлопець, старший на 3 роки, якраз закінчував університет. Ми зустрілися на дні народженні нашого друга. Вова одразу показав всі свої манери джентльмена. Наприклад, допомагав мені розкладав прибори, провів додому, віддав своє пальто, щоб я не мерзла.

Ну і того ж вечора ми поцілувалися. Тоді я відчула такі метелики у животі – от це було справжнє кохання. І Вова одразу натякав на серйозні стосунки. Ну, я ще молода та зелена, думала, що це означає спільне життя, весілля, створення родини, зустріти разом старість.

Але у Вови були інші плани – прийти до мене на квартиру, поїсти, подивитися, переспати. Ну вибачте за такі деталі! Часто я платила свої гроші (ну як свої.. батьківські). 

Одного дня мені стало дуже погано, навіть втратила свідомість. Ще й глянула у додаток – а затримка майже 3 тижні. Тому відпросилася у викладача та побігла в аптеку. 

Здавалося, що я своїм поглядом дірку пропалю на тесті. Але помалу вимальовувалися дві чіткі смужки. “Ні, це брак, треба ще купити”. І я майже 10 років туди-сюди бігала в аптеку. Але дві смужки нікуди не зникали…

У голові роїлося сотні думок – як про це сказати Вові? А батьки що подумають? Купувати зараз коляску чи потім? Як народжувати? Чи стану я хорошою матір’ю…

Отримала смс від хлопця “ввечері зайду до тебе”. Ну що ж, я була у глухому куті. 

Думала, що Вова зрадіє такій новині, зробить мені пропозицію. Але не так сталося, як гадалося.

– Ти ненормальна? Яка дитина? Ти десь голову обвітрила? – кричав хлопець. 

– Ось тест, дивися!

– Та запхай цей тест знаєш, куди? От, на гроші, йди негайно до лікаря! І не смій більше до мене навіть говорити! 

Я дуже налякалася. Звісно, що гроші на цю проблему (ви вже здогадалися, про що мова) не взяла. Тому вирішила сфотографувати тест та надіслала фото батькам. 

“Ти мені більше не донька. Я тебе як нормальну дитину відправив навчатися, а ти так вчинила! Бачити тебе не хочу!”- написав тато. Навіть заблокував мій номер телефону.

Мама, на щастя, трішки м’яко відреагував на новину. Кинула 3 тисячі гривень на картку, але не дзвонила ні разу. 

І я згадала про пані Зосю – бабуся Вови. Вона мене завжди запрошувала у гості, пригощала теплим чаєм та домашніми пиріжками. Я не знала, що робити далі, однак сподівалася, що хоча б старенька не відвернеться від мене. Одягла пальто, взяла тест та викликала таксі. 

Тремтячою рукою стукаю до квартири. Чую, як хтось помалу човгає до коридору. 

– Вітаю, сонце. Проходь. А ти чому без Вовчика? Щось трапилося? Ти така засмучена? – бідкалася старенька. 

Тоді я не витримала та почала гірко плакати. Навіть кинулася бабусі на шию. 

– Тихо, проходь, зараз наллю тобі чаю тепленького, – взяла мене за руку та повела до кімнати. 

На кухні було затишно і так приємно пахло яблуками. Бабуся накрила мене пледиком. Я дивилася їй в очі – такі приємні, щирі та наповнені любов’ю. Тому на одному диханні все розповіла. І про гроші, реакцію батьків та Вови… 

– Нічого, серденько, я тобі допоможу. Можеш переїхати до мене жити. Вовка і так рідко приїздить у гості, хіба коли пенсія приходить. 

Так я переїхала до баби Зої. Вона мені всіляко допомагала під час вагітності, на пологах була поруч та тримала мене за руку. Першою побачила свого правнучка Матвія. 

Вова якось приїжджав до бабусі, але коли побачив мене у квартирі – то розвернувся та голосно грюкнув дверима. Після того ні слуху ні духу. Та і байдуже, нам такий горе-татусь не потрібен.

Мої батьки помалу заспокоїлися та пережили такий стрес. Зараз ледь не щотижня приїжджають у гості із подарунками – купили візочок, іграшки, продукти, ще й ремонт у квартирі баби Зої зробили. 

Знаєте, впевнено можу сказати, що у мене чудова родина. Ну і байдуже, що ми “неповноцінна” складова суспільства. А що? Краще нехай у нас буде такий безвідповідальний чоловік, як Вова, зате у сина буде “батько”?

Але я не уявлю, що було, якби я наважилася на той огидний крок….Ні, я б тоді не почувалася такою щасливою жінкою, як зараз! І могла назавжди втратити свого чудового синочка Матвійка.

Тому любі жінки та чоловіки! Будь ласка, нізащо у світі не опускайте руки у таких складних ситуаціях. Повірте, рано чи пізно добро постукає у ваші двері. 

А ви погоджуєтеся з такою думкою? Дівчина вчинила правильно, коли звернулася за допомогою до бабусі? 

Фото з відкритих джерел