Думала, що у нас з Мишком велике та щире кохання. Але найрідніша мені людина все зруйнувала

У мене була найкраща подруга Іринка. Я вже не згадаю, коли та за яких обставин познайомилися, однак знаю точно – товаришували ледь не з пелюшок. Навіть сприймала її як за рідну сестру. Разом ходили в один садочок, сиділи за шкільною партою та вступили до одного міста. Правда, вона у педагогічний, а я – медичний. Батьки наші добре спілкувалися, тому ще й домовилися за оренду квартири, у якій ми житимемо.

На другому курсі я зустріла Мишка. Познайомилися разом у клубі на день студента. Він мене провів додому, бо Ірина хотіла ще тусити до ранку. А мені на пари.

Наступного дня він зустрів мене з красивим букетом троянд. 

– Я не спав всю ніч. Пам’ятаю твій будинок, але не знав квартиру. Тому вже з 6 ранку тут стою, – сміявся хлопець.

А я від такої романтики просто розтанула. Адже до того у мене не було жодних серйозних стосунків, я навіть цілуватися не вміла. 

Так я почала більше часу проводити з Мишком. А Іра не ревнувала – казала, що у неї в університеті справ по горло вистачає. У неї були інші плани на майбутнє – грандіозна кар’єра. Ще й записалася на курси манікюру та нарощення вій. 

Після закінчення університету ми з’їхалися, Мишко був місцевим, мав окрему від батьків однокімнатну квартиру. А на день Святого Валентина отримала від нього вишукану каблучку:

– Розумію, що ти моя єдина та неповторна. Тому хочу створити з тобою родину. Стань моєю дружиною.

Я спершу довго плакала, Мишко декілька секунд ніяково стояв та чекав на мою відповідь.

– Звісно так! 

Не менше й раділа Іра – вона була у мене свідком. А через рік стала ще й хрещеною матір’ю для донечки Ані. 

І на цьому щаслива смуга у моєму житті закінчилася. 

Після пологів я дуже поправилася, майже на 30 кілограмів. Відбувся збій гормонів, я мала приймати дорогі ліки. А на фоні такого стресу у мене зникло молоко, тому доньку з 3 місяців почала годувати сумішшю.

Материнство забирало у мене весь день. Вночі знеможена падала на ліжко, ледь на ногах трималася. І так, день за днем, я почала віддалятися від Мишка. Або навпаки. 

Наприклад, ми перестали спати в одному ліжку. Чоловік йшов у вітальню, бо плач дитини його дратував. А потім це перейшло всім рамки адекватності.

– Ти погана мати. раз не можеш дитину заспокоїти! – дорікав чоловік. 

Так у нас почалися сварки через дрібниці. Здавалося, що у цій квартирі ми не родина, а просто сусіди. 

Місяць тому я поїхала на базар за продуктами, залишила доньку зі своєю мамою. Виходжу біля зупинки, йду повз кафе та бачу Мишка. А біля нього сидить Іра. Про щось так мило воркують та обіймаються. 

Я ледь не зомліла. Зайшла у магазин та купила холодної води, щоб прийти до тями. Але перед очима досі та картина – мій чоловік ніжно обіймає найкращу подругу. Від стресу я зомліла, але, на щастя, охоронець мене зловив та допоміг прийти до тями.

Не знаю, як дійшла до квартири. Почувалася тоді роботом. На автоматі погодувала доньку, зробила вечерю та поприбирала. Мишко повернувся пізно та пішов спати у вітальню. 

Відтоді минув місяць. Чоловік досі “затримується на роботі”, хоча я знаю сама правду. Але не наважуюся розповісти. Мишко також не поспішає з розлученням. Здається. що йому так дуже зручно.

Іра давно не заходила у гості. Каже, що у неї також справ багато.

Я не знаю, що мені робити далі. Якщо захочу розлучитися – залишуся без даху над головою та грошей. 

Можливо, краще терпіти зраду чоловіка заради фінансової вигоди? Нехай хоча б наша донечка дуже щасливою. 

Який вихід з такої ситуації бачите ви? Який б варіант обрали?