Гадала, що син у 30 років візьметься за розум. Але він вважає, що досі “молодий та безтурботний”

Деякі жінки вважають, що діти – то квіти життя. Особливо, якщо тема зайшла за синочків та вони намагаються тримати їх біля спідниці. Однак, я дуже жалію про те, що син досі зі мною живе. 

Отож, я народила Миколу дуже пізно, мені було вже 35. Можу сказати, що це було для нас з чоловіком справжнє Боже диво. Адже 15 років ми старалися, їздили до лікарів закордон, відвідували різних знахарок та навіть екстрасенсів. Нічого не виходило, я вже взагалі говорила з чоловіком про те, аби ми розлучилися. Я почувалася неповноцінною жінкою, яка не може народити дитинку. 

Але потім почали ходити до церкви. Бог почув наші молитви та послав нам Миколку. Я повірила у диво та Божу ласку. 

Тільки зараз я не дуже радію, що маю такого сина. Просто мені вже 65, синові 30. Після університету повернувся до нас у місто, знайшов якусь незрозумілу роботу. То він таксує, то працює у якійсь будівельній компанії, то хоче своє СТО відкрити. Спершу я його хвалила, що Микола шукає своє місце у світі. Але зрозуміла, що просто син безтолковий та не може дати собі ради. 

Дівчини у нього давно не було. Колись він зустрічався з якоюсь Ольгою чи Оленою, дівчина була гарна. Тільки погано розлучилися. Микола казав, що не готовий до заміжжя та дітей, а Олена наполягала:

– Мамо, ну я ще для себе не пожив, а ти про онуків кажеш! Вже набридла зі своїми нотаціями! 

Я спершу не підганяла сина до одруження. Але рік за роком, він нахабно сідав нам з батьком на шию. Ми мріяли про спокійну старість, виховувати онуків, а не виконувати забаганки Миколи. То він хоче взяти машину в кредит, то на вечерю борщ, а не розсольник. Вередував, як мала дитина, чесне слово. 

Він навіть не думав про те, аби жити окремо. Мовляв, витрачати гроші на оренду він не хоче, а відкладати на власну квартиру буде довго та дорого. Тому вирішив, що найкращий варіант – це залишитися жити з нами. 

І от 5 місяців тому не стало чоловіка, проблеми з серцем. Хоча ми зробили операцію та була довга реабілітація, на жаль, Бог забрав його на небеса. 

Я не хотіла підіймати тему щодо окремої квартири з Миколою. Але розуміла, що чим більше відтягую – тим гірше буде для мене та сина загалом. Тому минулого тижня вирішила поговорити:

– Синку, тобі вже 30. Ну я не кажу, що треба вже жінку мати чи діточок. Хоча я дуже чекаю на онуків. Однак, ти дорослий чоловік, а досі з матір’ю живеш під одним дахом. Ну якось не нормально. Я не тебе проганяю, просто…

– Мамо, а навіщо мені кудись переїжджати? Ну подумай сама – я всі ці роки жив з тобою, ти до мене звикла, я до тебе. Тим паче, я готувати взагалі не вмію. А ти такі смачні котлети та пюре робиш. От я вже у під’їзді чую цей аромат і лечу на кухню. Тим паче, ти у мене така розумна! Знаєш, як правильно випрати мою куртку та піджак. А я? Згадай, що було з білою сорочкою та червоними шкарпетками? 

– Я не маю нічого проти, щоб тебе навчити.

– Мамо, навіщо мене вчити? Я не школяр, а вже чоловік. І що мені треба? Гроші заробляю, дах над головою є. І ти поруч. Ну не можу я тебе саму залишити. 

– А жінка? Діти?

– Не хочу поки, я ще не дозрів. У мене свої плани на життя, і родина туди не входить. Ну крім тебе, звісно. Хочеш, я тобі песика чи котика куплю, аби нам утрьох було весело? 

Я не знала, що ще відповісти на таку “пропозицію”.  Ну син вже геть берегів не бачить, ще й так підлещується, аби я його з хати не вигнала. 

Хоча я дуже люблю свого Миколу, але відчуваю, що перетворилася на якусь няньку-доглядальницю для сина. Хоча він мені допомагає вдома, купує продукти, оплачує комуналку. Ну але почути таке від сина я точно не очікувала. 

Виганяти з квартири я не збираюся. Але як пояснити, що він вже дорослий і треба тікати геть з родинного гніздечка? Бо інакше я до кінця життя буду доглядати за Миколою. Хоча має бути навпаки! 

Як пояснити синові? Які ще аргументи йому навести?