Хотів допомогти дитині й ледь за гратами не опинився. А все через мою доброту

Я не вірю, що добрі вчинки нам повертаються бумерангом. Чому? Просто одна ситуація, яка трапилася зі мною ще за часів студентства доказала, що люди – невдячні свині та нікому не можна довіряти. А все через звичайнісінький телефон.

Тоді я навчався на 4 курсі. На носі екзамени, захист диплому. Жив на орендованій квартирі поблизу університету. Але чомусь саме того дня вирішив прогулятися довшою дорогою, через паркову алею. І який дідько мене спокусив? 

Словом, йду, насолоджуюся співами пташечок, як та Діснеївська принцеса. Аж раптом бачу – під ногами телефон. І не кнопковий, а дорогий, новесенький на той час айфон. Людей у парку було чимало і я гукнув “хто загубив телефон?”. Мовчать. Взяв до рук та підійшов до молодих матусь, які сиділи на лавці – вони тільки кивали головою туди-сюди. Молода парочка також нічого не губила. 

Я вирішив забрати телефон додому. Просто батарея розряджалася, було 3%. А у мого сусіда якраз був кабель для зарядки. 

Телефон тоді був без пароля, тільки пальцем проведи – і все меню, як на долоні у буквальному сенсі. Звісно, що мене мама навчила не читати чужі переписки, не підслуховувати розмови. Але цей випадок анульовував всі її повчання. Вирішив провести невеличке розслідування та зайшов у галерею. 

Це був телефон дівчинки, їй років 12 на вигляд. Ось фото з екскурсії шкільної, селфі з подругою, відео з літнього табору. І хочу сказати, що на той час це була новесенька модель айфону. Річ не з дешевих. 

Тому наступне, куди я натиснув – телефонна книга та знайшов контакт мами. 

– Вітаю. Я знайшов цей телефон біля свого дому. І тут ваш контакт.

– Доброго дня. Господи, ну нарешті. Бо ми так перелякалися, думали, що вже телефон викрали. Скажіть, будь ласка, де ви зараз знаходитеся з телефоном, я приїду та заберу його, – бідкалася незнайомка. 

– Лесі Українки 1А.

Ну що ж, телефон якраз підзарядився до 30 %. Далі гортати галерею чи заходити у Інстаграм не став. Це приватне життя 12-ти річної дівчинки і крапка. 

Через 10 хвилин у двері постукали. Я нікого не чекав, крім тої матусі, тому навіть у вічко не глянув.

– Ось він! Ану тримайте його! Злодій! Він ще до моєї донечки домагався! – кричала жінка. 

Мене до стінки притиснув поліцейський. 

– Він викрав телефон у доньки! Бо вона відмовила йому у побаченні!

Я не розумів, що коїться. Та божевільна матуся мене звинувачувала ледь не у всіх смертних гріхах. 

– Я все поясню! У мене є докази! 

На щастя, працівник поліції виявився адекватним чоловіком. Адже я згадав, що біля парку є невеличкий магазин з камерою спостереження. Ми одяглися (правда, та матуся знову горланила, щоб мене запроторили до в’язниці). 

На зміні була знайома продавчиня – вона мене добре знає, адже я тут живу не перший рік. І люб’язно погодилася показати запис з камер. Ось я такий замріяний йду, оглядаюся, роблю крок, зупиняюся, підіймаю телефон… 

– Це все монтаж! Фотошоп! – кричала далі навіжена матуся. 

А що працівник поліції? Тільки видихнув та розщепнув мені наручники.

– Панянко, це ви втретє за місяць телефонуєте до поліції із такою заявою. Перестаньте хуліганити, інакше я на вас розправу знайду. Треба ще вашу доньку допитати!

– А ви не смійте, вона неповнолітня! Він домагався до неї! А це відео підробка, я таке у серіалі бачила. 

Жінка ще довго репетувала на всю вулицю, що на нас перехожі оглядалися, але коли поліцейський пригрозив штрафом – заспокоїлася. На останок косо глянула на мене та пішла геть.

– Ця жінка вже втретє за місяць таку виставу влаштовує. І чомусь саме такі хлопці, як ти, на цю стандартну схему ведуться. Так що моя порада – трохи менше геройствуй і все буде добре, – сказав поліцейський та вдарив мене легко по плечі. 

Ці слова я запам’ятав на все життя. Повірте, на власній шкурі переконався, що на добро не відповідають тою ж монетою. І вам не рекомендую! 

Можливо, хлопець надто скептично реагує на такі випадки?