Ми з Петром зустрічалися рік, ну може трішки менше. Познайомилися на дні народженні спільного друга. Тоді Петя мені і вино наливав, подавав салати та солодке, до танцю запрошував. Навіть таксі викликав та провів додому.
Звісно, це перші дзвіночки, що він у мене по вуха закохався. Петя хороший хлопець, турботливий, уважний, чуйний. Тому я вирішила відповісти “так” на його пропозицію зустрічатися.
У нас все було дуже класно. Побачення, поїздки в гори, дорогі подарунки, троянди, кафе.. Ми навіть почали жити разом, бо я мала невелику однокімнатну квартиру (отримала у спадок від бабусі). Так Петро зробив мені порядок – відремонтував кран, полагодив колонку. Ну, зробив всю важку чоловічу працю!
Правда, за батьків нічого не казав. Ну з моєю мамою він добре спілкується, ми їздимо до неї на дачу, допомагаємо там. Вона дає помідорчики, огірочки, різні салатики. А ось батьки Петра… Ну пасивні якісь чи їм взагалі байдуже на сина. Рідко телефонують, і те розмова триває від сили 3 хвилини.
Але одного разу, це десь перед Паскою ми поїхали до пані Галини в село. І її поведінка мене дико здивувала та навіть засмутила.
По-перше, нас ніхто не зустрів. Його мама навіть до воріт не вийшла, навіть рукою з вікна не помахала.
Вам буде цікаво прочитати:
- Моя подруга вийшла заміж за турка. Розповідаю про її “щасливий” шлюб
- Я без попередження приїхала з Німеччини до Чернігова. Звісно, чоловік був здивований, коли побачив мене та дітей. Але я помітила, що він щось приховує
- Моя подруга оригінально та цікаво помстилася за зраду. Однак, я не розуміла одного – а навіщо з дітками так чинити? Вони ж не винні!
Ми заходимо – і зразу чую “Господи, що то таке з гори впало, що ти в село приїхав”. Ну таке-собі “привіт, синку”.
Ні чаю, ні кави, ні канапки. Одразу почала ганяти Петра по городі, аби зібрав помідори.
– А ти чого стоїш? Йди за ним, візьми миску, там ще трохи смородини залишилося, – командує його мама.
Тільки через 3 години ми сіли до столу. Вечеря була дуже скромною – чай (видно, що дуже дешевий), канапки з майонезом (привіт, холестерин!) та нарізані скибками вчорашній сир (у нього вже кутики потемніли). А ми хотіли чогось ситного. Ну, супу чи картоплі або ж м’ясного.
– Ну як там життя? Коли будеш в село повертатися? – з нотками докору каже мама.
– Мамо, я сказав, що хочу залишитися в Івано-франківську!
– Ади на маєш, люди добрі! То ми з батьком цю хату облаштовували, а ти нам такі коники показуєш та носом крутиш!
Як виявилося, батьки Петра були категорично проти того, аби син їхав до міста. Вони ще живуть старими принципами по типу “треба триматися своєї хати”. Думають, що в місті він пропаде!
– Він сказав що хоче бути інженером. Я гадала, що ти на завод поїдеш. А він каже, що інженер комп’ютерних наук! Ну що це за професія, ти себе не прогодуєш!
До слова, Петро – комп’ютерний технік, він чудово лагодить комп’ютери, встановлює туди різні програми. До речі, це дуже прибуткова робота та він отримує набагато більше за мене.
Як ви вже здогадалися, ми навіть не залишилися на ночівлю. Бо батьки Петрові мозок виносили тим, що він такий поганий син, кинув їх напризволяще. І це при тому, що він онлайн оплачує їм комунальні послуги. Ну смішно, правда?
Тоді я зрозуміла, чому Петя уникає спілкування з батьками. Бо, буває, що найрідніші люди не можуть тебе підтримати та ще винним зроблять.
Я підтримую слово хлопця, як можу. Бо бачу, що він дуже чудова людина та робить все правильно у житті! Щаслива, що обрала саме його!
На Вашу думку, хто правий у цій ситуації – дівчина чи батьки?
