Ми з жінкою Мариною одружені вже 10 років, виховуємо сина Мирона, йому 8. Добре навчається у школі, ходить на футбол, тренер постійно хвалить. Знаєте, хоча ми не живемо заможно, але намагаємося дати синові найкраще дитинство. Оплачуємо заняття, купуємо спортивну форму та бутси, солодощі різні. Так, ми не можемо собі дозволити новесенький айфон чи поїздку закордон. Але син частенько бував у таборах та їхав на вихідні у гори.
Ми живемо у невеликій двокімнатній квартирі у Рясному, старенька панелька-хрущовка. Жінці на роботу добиратися з пересадками, добре, що школа сину поблизу. Це житло колись на весілля нам подарувала теща, а сама переїхала у село біля Львова. За це я їй досі вдячний, адже самі розумієте, як треба довго збирати на квартиру. А пані Ярослава буквально врятувала нас від кредитів та боргів.
Грошей на розкішний ремонт у нас нема. Деякі меблі ми купували на барахолках чи на ОЛХ вживані брали. А деякі ми з сусідом зробили, у Дмитра є такий станок. Він допоміг мені зробити стіл для сина, стільчики та ще підставку у залі. Марина ще жодного разу не дорікнула мені грішми, а навпаки – постійно підтримувала. Були навіть моменти, коли тільки вона утримувала нашу родину, бо я попав під скорочення.
На зарплату вантажника та продавця сильно не розженешся. Ми ще не були на морі, не їздили у медовий місяць. Але на продукти, одяг та комуналку вистачає, а це найголовніше!
Тиждень тому ми поїхали до моєї молодшої сестри, вона запросила на новосілля. Я знав, що вона з чоловіком хотіли колись купити собі будинок, але думав, що то просто порожні балачки. А тут ми заїжджаємо у Дубляни, знаходимо будинок – і аж дар мови втрачаємо!
– Ну заходьте, чого стоїте, гості любі! – гукає нам з балкона сестра.
Вам буде цікаво прочитати:
- Моя подруга вийшла заміж за турка. Розповідаю про її “щасливий” шлюб
- Я без попередження приїхала з Німеччини до Чернігова. Звісно, чоловік був здивований, коли побачив мене та дітей. Але я помітила, що він щось приховує
- Моя подруга оригінально та цікаво помстилася за зраду. Однак, я не розуміла одного – а навіщо з дітками так чинити? Вони ж не винні!
У Ліди був не просто будинок, а цілий палац! Ворота автоматично відчинялися та зачинялися, ще й на сигналізації були. У дворі велика альтанка, біля неї мангал та басейн під накриттям. По всюди так зелено, росте ялівець, туї, ще якісь деревця. А скільки квітів – немов крамницю пограбували. А бачив, як моя Маринка із захопленням дивилася на сад.
Вдома все просто за останнім писком моди зроблено. Імпортний кахель на кухню, дві окремі ванни, дорога раковина та всюди дзеркала. Ще й по підлозі їздить робот-пилосмок та все прибирає
– А то так, помічник! Ой, я вас ще зі своїми друзями не познайомила. Річі, Мікі, ану сюди!
І до нас у кімнату вибігають два котики, такі кудлаті та пухнасті.
– Це мої котусики, я завжди мріяла мати перських котиків!
– Такі гарні. Я теж такого хочу! – каже син та гладить тваринок.
– Але ви не уявляєте, скільки грошей на них йде? Ветеринар, уколи, вітаміни, грумер, догляд. Але найбільше йде на одяг!
– Одяг? Типу ти купуєш у дитячому відділі, – намагається віджартуватися жінка.
Але Ліда продемонструвала нам широкий асортимент одягу для її котиків – різні нашийники, повідці, капчики, дощовики на погану погоду. Навіть показала, скільки у них лежанок – по дві у кожній кімнаті та ще на вулиці.
– Це дуже дорога порода! Але вони мої улюблені пупсики! – аж пищала з радощів Ліда та поцілувала тваринок у лапки.
Мені стало трохи ніяково та неприємно від такої картини. Не через те, що я не люблю тварин чи взагалі гидливий до котів. Просто Ліда знала, які у нас з жінкою бували фінансові труднощі і ще жодного разу не запропонувала допомогу.
– Слухай, а ті собаки дійсно дорогі. Я бачила, вони коштують і тисячу доларів і вище, – шепоче жінка ввечері, коли ми їхали вже додому.
– І що?
– Ну просто дивно якось. Твоя рідна сестра готова для котів одяг купувати, а тобі з роботою не хотіла допомогти.
Чоловік Ліди – власник декількох точок на Шуварі, то великий базар. І якось я питався у них, чи не знайдеться для мене роботи. Бо знав, що Олексій добре платив своїм працівникам, у них була висока зарплата та нормальний графік.
– Ми з родичами справу не хочемо мати! – дорікав Олексій мені у слухавку.
А Ліда взагалі відмовлялася зі мною говорити на цю тему. Мовляв, як її чоловік сказав – так і має бути.
На дні народження вони завжди дарують нам дуже дорогі, але не практичні подарунки. Ми то цінуємо, не викидуємо чи не виставляємо оголошення на ОЛХ. Однак, якби Ліда допомогла мені з роботою – я був би вдячний їй до кінця життя.
А тут як виходить – якісь коти їй дорожчі за рідного брата?
