Крокую алеєю, милуюся вогнями нічого міста, як чую чоловічий голос за спиною: “Така красива і сама вночі гуляє. Оце нам пощастило”

Ми давно хотіли купити собаку. Тому були безмежно щасливими, коли нарешті отримали жадане. І, до слова, це був не просто пес з вулиці. Мене так тішило, що він мав усе як належить: кличку, всі вакцинації, особистий паспорт і навіть команди знав. Річард-Гай-Фрідріх – ось так звучало повне ім’я нашого нового домашнього улюбленця. Погоджуюся, надто довго та надто складно. Тому ми всією сім’єю вирішили, що зватимемо його просто Річчі. А потім для нас він став просто Сином.

Якось ввечері нашому улюбленцю не сиділося. Він у нас тваринка масивна, тож і поїсти добряче любить. Але тоді, здається, трохи переборщив.  Довелося собаку виводити з квартири. Хотіла попросити чоловіка, але той уже заснув разом із дітьми. Не хотілося порушувати ту милу ідилію. До того ж дітей ще потім спробуй знову приспати. Тому зібралася і вийшла сама.  

Як тільки Річчі побачив волю, одразу ж втішено метнувся у кущі, а я спокійно поснувала до алеї, де ми часто з ним гуляємо. Скоро до мене підбіжить. Нікуди не дінеться.

Прогулююсь вечірньою алеєю, розглядаю, як вдалині майорять вогники великого міста, як раптом хтось мене окликнув.

–  Який подарунок мені трапився. Яка красива і доглянута панночка. От не дарма цією дорогою пішов.  

– А чого це пощастило тобі? Кидаймо жереб. Так і вирішимо, хто перший.

– А що, ідея хороша.

Навпроти стояли два місцевих шибайголови. Чи злякалася я тієї миті? Та ні. Я ж була не сама.

– Синку, до мене! Тут тобі розваги!

– Ти диви, вона вночі ще й з дитиною гуляє, – вишкірився один.

– Смішна. Чим тобі дитина поможе?

– Зараз побачимо,- спокійно мовила я, виглядаючи Річчі.

Я вже бачила, що собака одним стрибком перетнув чагарник, який, до слова, був заввишки майже 70 сантиметрів. Його очі вже налилися люттю, коли той помітив чужинців. Він мчав з такою шаленою швидкістю, що просто збив з ніг одного із нападників. І доки його друг намагався втекти, збагнувши, що коїться, Син вчепився першому в сідниці. 

– Лежати!- крикнула я, затримавши іншого шибайголову. Той просто слухняно впав додолу, закриваючись руками, щоб і його не атакував собака. 

Я набрала номер поліції.

Допомога прибула доволі швидко. Але все, що зробили ті, лише стояли та чухали потилиці. Робити їм майже не було що. Усе за них зробив мій Річчі. 

Раптом поліціянт підбігає до мене і починає жалітися:

– Ми його намагаємося відтягти, але ніяк не виходить. Кажемо йому «фу-фу», а він наче помер. Взагалі не реагує ні на що і ні на кого. Міцно злочинця тримає. Так вчепився, що нападнику й не позаздриш. От чекаємо вас. Може, допоможете?

Я тільки посміхнулася. Річчі слухав тільки мої з чоловіком команди. Але ми трохи позмінювали назви звичних команд “фас” ми замінили на “розваги”, щоб зловмисники ніколи не догадалися, що зараз буде відбуватися. А “фу” на “виплюнь”. А це було для того, аби інші люди не мали змоги впливати на нашого собаку. І доки я не попрошу сама, Син не відпустить того героя. Так що боятися мені не було чого. Навіть вночі.

А ще ми ніколи не вчили Річчі кидатися на важливі ділянки тіла, пошкодивши які, можна було вбити нападника. Ми його навчила атакувати зад. І смішно, і небезпечно. Ось така історія.

А у Вас є домашні улюбленці?

А чотирилапі захисники?