Мала трьох наречених і жоден мені не підійшов: квартири у них якісь убогі, а у своїй жити не дозволю, тут стільки дорогих і важливих мені речей

Кілька років тому переїхала до столиці. Забезпечую себе сама. Маю простору квартиру, яка дісталася мені від батьків. Після їхньої гибелі я залишилася цілком сама: ні братів, ні сестер, ні навіть далеких родичів.  Хоча б дах над головою маю – і це добре.

Скоро розмину третій десяток, але й досі не маю ні чоловіка, ні дітей. Сама проблемою я це не вважаю, але в суспільстві так не заведено. Усі знайомі тільки про цей говорять тепер. Але я пообіцяла собі ж, що жоден кавалер не переступить поріг моєї квартири й точно не житиме зі мною заради вигоди. Мені вистачило попереднього досвіду. Зрештою, у мене й так хороше життя. Маю власне житло, роботу, машину – цього аж предостатньо. Живу для себе, доки можу.

Вперше зі стосунками я зіткнулася, коли мені було тільки 23 роки. Я ще з батьками жила тоді. Усе було настільки серйозно, що справа йшла до одруження. Хоча мама й була проти цього юнака. Вона завжди казала, що він мені не рівня, мовляв, не буде з вас хорошої сім’ї. Ми й справді були забезпеченіші, ніж він. У нас дім у столиці, а він мешкав у гуртожитку. Сам походив із сільської багатодітної сім’ї, тож взяти  з нього нічого. Я на ет не зважала. Навіть кликала його до нас жити, але батьки були категорично проти. Тож з часом ми розійшлися.

Наостанок я дорікнула йому безробіттям і відсутністю грошей. Він ще заявив мені, що це тимчасово. Хотів закінчити університет на червоний диплом і працювати за спеціальністю. Що ж, чула, що у нього все вийшло. Зараз одружений. Виховує двох діток. Живуть не бідно. Часом картаю себе за те, що не дала йому шанс і дослухалася до материних порад. Могла б бути на місці його дружини. Але минуло вже стільки років.

Наступні серйозні стосунки трапилися у 28 років. Коханий був набагато страшим за мене. Навіть мав дружину та дітей. Але розлучився. Ні, не подумайте лихого, не через мене. Просто пішов із сім’ї ще задовго до нашої зустрічі.

Майно залишив дітям та колишній дружині. А зі мною почав будувати все з 0. Через деякий час запропонував нам побратися. Я була згодна, але мене відштовхувала та деталь, що він планував з’їхатися і жити у мене. У нього ж нічого не було, ні гроша за душею – усе колишній віддав. Поговорила про це з нареченим. Він запевнив, що це тимчасово. Але я у такі казки не вірила. Дала йому трохи часу, але нічого не змінилося. Ми розійшлися.

Чула, що зараз він знову живе з колишньою. Повернувся в сім’ю.

Після цього був і третій випадок. Нічим хорошим також не закінчився. З останнім обранцем мене познайомили подруги. Вони вже втомилися чекати, коли я нарешті покличу їх на своє весілля. Усі так розхвалювали мого нового кавалера, що я й справді повірила, що з’явився мій принц на білому коні. Цей претендент нарешті мав власне житло. Це мене заспокоїло. Кілька разів сходили в кіно, погуляли. Тоді він покликав мене до себе. Я зраділа. Нарешті мені не пропонують поїхати до себе, а готові прихистити у власному домі.

Але його житло мене розчарувало. Це була маленька однокімнатна квартирка, де й розвернутися неможливо. Сім’ї в такому не створиш. Та ще й від центру так далеко. Знову не те. І з цим нареченим ми розійшлися, як у морі кораблі.

Подруги волосся на собі рвуть. Уже й не знають, чи знайдеться той, який зможе мені догодити. Попереджають, що з подібними претензіями я можу залишитися сама. Мене такі перспективи не лякають. Нехай. Краще так, ніж з абиким. 

Та й у власне житло пускати чужого чоловіка я не хочу. Мені потрібен такий, який сам зможе мене забезпечити. Я ще молода, красива, тож сиджу й чекаю свого принца на білому коні. Сподіваюся, скоро з ним зустрінуся.

Чи є шанси на одруження з такими забаганками?