Мало того, що нема світла та зима, то ще й мама захворіла. Ми з братом не можемо кинути все та переїхати в село

Я вже 9 років проживаю у Львові. Купили тут з чоловіком невелику двокімнатну кватирку на Сихові. Тихий, спокійний район, нас все влаштовує. Ще й до того, поруч є школа, наша донечка пішла у 1 клас. У нас з Дмитром гарні роботи, нормальна зарплата. Так, на відпочинок у Єгипті не вистачає, але можемо поїхати у гори на декілька днів. Зорянка сита та одягнена, має багато іграшок, добре вчиться. 

І все у нас було нормально. Але у листопаді до мене зателефонував брат Василь з сумною новиною:

– Мама хворіє. Вже не може підняти цеберко води. 

– І що робити?

– Я не знаю. Може ти придумай. 

Василь взагалі живе у Луцьку, а мама у Черче. Що йому, що мені до мами дуже далеко їхати. То ще й таке Богом забите село у Івано-франківській області, де нема ні нормальної дороги, ні магазину чи аптеки. 

Я не знала, що зробити. Бо хтось з нас мав, по суті, кинути родину та переїхати до села на невизначений термін. У брата діти та вагітна жінка. Я також не можу просто звільнитися, зібрати речі та залишити Зорянку. Знаєте, якби ще свекруха жила з нами в одному місті, то я б так не переживала. 

Але вихід знайшов мій чоловік Діма:

– Так найміть якусь доглядальницю. Будемо з Василем платили 50 на 50. Я на складі можу якісь продукти для тещі брати. 

Мені та Василеві ця ідея сподобалася. Чоловік працює дистриб’ютором на великій продуктовій фірмі, моїй мамі гуртом брав крупи, молочку, ще якісь солодощі. А Василя кум мав свою аптеку та продавав нам ліки. 

Через хату біля мами жила сусідка, пані Юстина. Вона трохи старша за мене, погодилася доглядати. Ми домовилися чисто за символічну суму 2 тисячі гривень у місяць. Аби вона просто приходила до мами, давала їй ліки, готувала продукти, прибирала. Якраз зима на носі, тому про город можна надовго ще забути.

Ось минуло вже майже 2 місяці. Пані Юстина добре доглядала за мамою, читала їй ще газету з новинами, могла залишитися на ночівлю в хаті. Ми з чоловіком старалися хоча б на вихідні приїхати до мами. Діма привозив повний багажник продуктів, навіть генератор десь дістав, уявляєте! Адже в селі вимикають світло на 8 годин, а в хаті страшенно холодно. Василь з дружиною передали для мами нову зимову курточку та черевики, теплу ковдру та оплачували інколи комунальні послуги. 

І вчора ми повернулися від мами. Чесно, настрій просто паскудний. Ми вирішили піти до церкви, бо мама дуже хотіла на службу. Чоловік з мамою та донечкою поїхали машиною, а я вирішила прогулятися село. Тоді зустріла свою колишню однокласницю та її маму:

– Невже ти приїхала, пані до нас?

– Ну так, свята скоро. Та і скучила за мамою.

– Ну, скучила. Тут вже село знає, які ви з братом гарні.

– Ти про що?

– Так ви стару мати кинули напризволяще. Кожна хата на вас косо дивиться. Ну не соромно тобі? 

Я не знала, що відповісти, тому просто пішла геть додому. Потім ще й деякі далекі родичі про це дізналися. Хоча вони роками до мами не приїжджають, але найшли час, аби прочитати мені та братові моралі, які ми безсоромні дітиська!

Знаєте, ми з братом робимо все заради того, аби мамі було добре. Я готова навіть сусідці 10 тисяч гривень платити! Мені для матусі ні копійки не шкода. Просто хіба інші сусіди не розуміють, що є деякі обставини?

Тим паче мама ще жодного разу нам з Василем не дорікнула, що ми погані. Постійно дякує, каже, що пропала б без нас. 

Чому люди у нашому селі помічають тільки погане? От я впевнена, що вони б так само вчинили на моєму місці. Або ж взагалі кинули своїх батьків. 

От ми з братом тепер білі ворони для всього села. Навіть не хочу туди більше приїздити.