Мама заявила, що мій син вчиться на бюджетному місці, тому я повинна допомагати власній сестрі грошима, адже її донька теж повинна отримати вищу освіту. Але з якого це дива?

Ми звикли до стереотипів про те, що близнюки є подібними у всьому: від зовнішності і до вподобань. Однак, ми із сестрою – прекрасний приклад того, що це повна маячня. Може, зовнішньо ми  схожі, однак характери у нас різні настільки, що мимоволі починаєш сумніватися у наявності родинних зв’язків.

Ще з дитинства поділити щось нам було дуже важко. Але, якщо колись ішлося про банальні іграшки, то в дорослому житті об’єкти ревнощів стали серйознішими. До слова, ми обидві на відмінно закінчили школу. І це був останній спільний етап у нашому житті. Далі я вступила до медичного університету, а сестра обрала легший шлях і пішла в педагогічний. 

Спілкувалися ми рідко. Не було навіть бажання, якщо на те пішло. 

Але роки минали, дитячі образи та сварки втрачали актуальність і після закінчення Вишів ми трохи відновили комунікацію. Схожість сімейної рутини нас зблизила. Обидві поралися по господарству і виховували дітей. Часом запитували одна в одної порад і, на диво, навіть дослухалися до них.

Я жила у власній квартирі, хоч офіційно вона і була чоловікова. Сестрі з цим пощастило менше – матір взяла для неї іпотеку. 

Виховання, до речі, у нас було однакове. Тому й дивно, що виросли ми дуже різними. Однак, слід визнати, що любили нас порівну. Ніхто й ніколи не робив між нами різниця, навіть якщо йшлося про якісь дрібниці.

Змінилося все хіба що, коли ми самі народили власних дітей. Після того, як моя ненька стала бабусею між мною і нею чомусь прибіг дивний холодок. Ми, на жаль віддалилися. Усе тому, що я просто не могла терпіти часті порівняння зі своєю сестрою і докори у бік моєї забезпеченості. Мовляв, у Діани немає нічого, а в тебе все. І я змогла б змиритися, якби подібний бруд не почав литися ще й на мою доньку.

З часом ситуація тільки погіршувалася. І коли я вирішила припинити спілкування з мамою, вона раптом почала розхвалювати мою сім’ю і нарікати на Діанину. Я аж оторопіла від здивування. 

Я розмовляла із сестрою та мамою, але уникала тем достатку та дітей. Бо тоді все знову йшло шкереберть. Так тривало аж миті, коли нашим з Діаною дітям не виповнилося по 18 років. Моя доня склала іспити на відмінно і вступила до омріяного університету на бюджет. Зате племінникові не вистачило всього кількох балів для вступу на державну форму навчання.

Саме тоді нерви моєї мами чомусь не витримали. Жінка заявила, що я всіх підкупила, бо моя доня не могла бути розумнішою, аніж її онук. Я була шокована. А тоді ненька додала, що тепер я повинна помагати своїй сестрі, бо й так нажила стільки добра, яким Діана не могла похизуватися. 

І з якого це дива я комусь щось винна?

Зрештою, подібна ситуація була ще перед весіллям моєї близнючки. Тоді мама прийшла вимагати в мене коштів для оформлення церемонії. Складалося враження, що я якийсь спонсор для своєї сім’ї. Я сказала, що платити ні за що не буду, хіба що подарунок принесу. Це неабияк образило маму. 

Я жила подібними докорами стільки років і не хочу, щоб так було надалі. 

Після моєї відмови, рідня навіть знати мене не хотіла. Вони чомусь думали, що на основі одних тільки родинних зв’язків  я повинна жертвувати собою, заради добробуту сестри. Тепер я й сама не горю бажанням спілкуватися з такими родичами. Я ж їм потрібна лише тоді, коли вони хочуть мною скористатися.

Згодом життя все розклало по місцях. Діана з чоловіком і далі жила на квартирі, іпотеку за яку виплачувала моя мама. Племінник після одруження переїхав у дім бабусі, а стареньку вигнали на дачу.  Якось я навіть в гості до неї заїжджала. Не встигла поріг переступити, як мені вручили цілий список того, що я повинна купити і привезти наступного дня. Мене знову хотіли використати. 

Я віддала список і сказала, що втомилася бути спонсором. Причину цих слів  мама не збагнула і знову образилася. Вигнала мене зі свого дому і сказала більше ніколи до неї не повертатися. Ну що ж, материне слово – закон. 

Мені, звичайно ж, дуже прикро, що все так склалося, але по-іншому, схоже бути  не могло. Як мінімум, я намагалася щось змінити, але все життя догоджати власній рідні я не збираюся. У мене як-не-як свої діти є, от про них я і повинна дбати.

Чи погоджуєтеся ви з рішенням жінки?

Що думаєте про її рідних?