Казала подрузі, що її син просто постійно голодний, дитина росте, годувати треба, а вона мені знов з тою кашею в холодильнику і все. Ніби солодке дуже шкідливе, а йому і того вистачить

Подруги сиділи за столом. Пили чай, пригадували молодість. Причина, до слова було, Ірина В’ячеславівна святкувала своє 65-річчя. І раптом у двері хтось подзвонив. Жінки здивувалися, бо всі гості давно були на місці. Кого ж це могло принести у такий час?

Подруги голови повитягали, дивляться, а це син Ірини з величезним букетом квітів прийшов. Привітав матір, вручив конверт з букетом. Знайомі аж сльозу пустили, так їх ця сцена розчулила. 

З однією із подруг,  а саме з Оленою, Ірина живе в одному домі, просто поверхом нижче. Ще з молодості одна про одну знають усе. А вже сорок років минуло. Жінки – однолітки, навіть дітей народили майже в однаковий період. Тож усюди й завжди їм доводилося бути разом. Так і стали найкращими подругами.

– Нічого проти своєї подруги не маю, але, оскільки знаю Іру вже стільки років, то можу точно стверджувати, що матір з неї була така собі. Вихованням сина майже не займалася. Чоловік покинув її ще до народження дитини, а тій ніби все одно. Мені взагалі часом здавалося, що вона навіть про існування Бориса забувала. Жаль мені було малюка. Він, як сирота домом вештався без нагляду.  

Сусідка навіть випадок один пригадує, коли вела свою доню до школи і сказала Ірині, що й Бориса із собою може брати. Усе одно по дорозі. До того ж з хлопчиком ніхто не йшов, а самого пускати його було небезпечно. На що подруга заявила, що син у неї вже не маленький! Шість років! Сам дійте. Тут іти всього дві вулиці – нічого з ним не станеться. 

Влітку Ірина відправляла сина батькам або відправляла в табори, аби тільки якомога далі від неї. Так і проходило дитинство Бориса. Не оминало це горе навіть теми харчування. Ірина постійно варила одну і ту ж саму кашу, даючи її синові на сніданок, на обід та на вечерю. 

– Я її запитувала, хіба так можна… А вона мені: “Нічого, він коли голодний, то все їсть.” Доки вона не бачила, я Борисові нормальної їжі виносила. Розумію, що тоді з грошима було скрутно. То що вже казати про Іру, якій самотужки довелося дитину ростити. Але ж суть не у фінансах, а у ставлення до малюка. Якось Іра купила двадцять банок згущеного молока і принесла мені, щоб я їх заховала. Це вона так боялася, що Борис усе з’їсть, доки її вдома не буде. Але ж дитина постійно була голодна – не однією ж кашею жити!

Так Борис сидів пів дня у школі, а решту тинявся вулицями. Потім закінчив школу, вступати нікуди не хотів, відправився в армію, а після повернення зайнявся якимось бізнесом.

Тоді поїхав за кордон. Для підґрунтя власної справи потрібні були гроші. Заробив і вернувся на Батьківщину. Тепер на нього пів міста працює. Він тут знатний чоловік.

– Та ще й про матір свою не забуває. Інший би таку маму гнав з дому, а цей ще й підтримує її фінансово. Любить, певне. Тільки, за що, ніяк  не збагну,- розводить руками сусідка.- Скоро взагалі на руках носити почне. Оце вдячна дитина. Ось так воно буває.

Натомість Аня, донька Олени, яка виросла в хороших умовах, любові та достатку, вважає все, що для неї зробили рідні, їхньою повинністю. Ніякої подяки. Постійно свариться з матір’ю та з батьком, чогось просить або вимагає. Не те що Борис…

– Ми їй і те, і се, і все, чого тільки душа забажає, а потім наша Анюта виросла, але звички лишилися. Вона тепер нам дорікає, що ми не балуємо її дітей, мовляв, грошей нам на неї шкода. Ще й образи якісь на нас тримає. Ось тільки через що, ніяк не збагну. Ткне нас носом в інші сім’ї, порівнює. Каже: “От Софії квартиру рідні купили, а ви мені що?” Не дзвонить, не пише, аж доки щось термінове не трапиться або гроші не скінчаться.

Олена бідкається. Що робити, не знає. Тільки зауважує, що у всіх подібні проблеми, хто донь виростив. З синами, мовляв, куди легше. Ось у ще однієї подруги те ж саме… Вона відмовилася раз з онуками посидіти – донька вже місяць з нею не говорить, нічого не просить, не питає, як у старенької справи. Зате для синів усі мами – ідеальні. Ось Ірина з Борисом. І хто б міг колись подумати, що все ось так обернеться. А з дочками справи геть інші. Завжди знайдуться якісь претензії.

Що ви думаєте з цього приводу?