Хочу своїм прикладом показати всім жінкам, що чужої дитини не буває. Як і батьків…
Отож, я тоді була на 9 місяці вагітності, з дня на день мала народити. Поїхала з чоловіком на огляд, послухати серденько малюка, переконатися, чи все добре. І тільки я переступила поріг кабінету – у мене відійшли води.
– Ну що, матусю, то вже знак, що треба в палату йти, – жартує акушерка.
Василь з радості (чи то переляку) аж зблід, почав плакати та в нього руки тремтіли. Все-таки, це ж наш первісток. Одразу зателефонував всім батькам та друзям, що от-от малюк з’явиться на світ!
Але я спустила чоловіка на землю. Адже вдома залишилися мої документи, деякі речі для малюка на перші дні, халатик для пологів та вигодовування, м’які капчики. Ну, жінки мене зрозуміють, які то валізи треба складати пологовий. Тому Василь кулею помчав додому, а мене відправили в палату.
Як на зло – у місті корки, 1 вересня. То автобус зупиниться, то якась аварія. Василь ще й примудрився забути ключі від квартири у мене в сумочці, тому повертався. А треба ще в аптеку заїхати, бо деяких препаратів зі списку не вистачало.
Вам буде цікаво прочитати:
- Моя подруга вийшла заміж за турка. Розповідаю про її “щасливий” шлюб
- Я без попередження приїхала з Німеччини до Чернігова. Звісно, чоловік був здивований, коли побачив мене та дітей. Але я помітила, що він щось приховує
- Моя подруга оригінально та цікаво помстилася за зраду. Однак, я не розуміла одного – а навіщо з дітками так чинити? Вони ж не винні!
Наш син Олежик народився швидко, пологи пройшли легко та майже без болю. Ну так, трішки покричала, потужилася, подихала. Поруч зі мною були лікарі, які допомагали та ні на крок не відходили. Зізнаюся, що я трішки панікувала – адже це така подія в житті.
Потім нас перевели в палату. Крім мене, там нікого не було. Я тримала Олежика на руках, співала йому пісеньки, цілувала у тім’ячко. Як я обожнюю запах новонародженого! Ну, мене зрозуміють певно тільки жінки. Син, на щастя, не капризував, тільки молоко смоктав й так кумедно морщив носика уві сні.
Тут у палату заходить акушерка, яка приймала у мене пологи. І не сама.
– Слухай, ти можеш ще цього малюка погодувати? У тебе молока вдосталь, на всіх вистачить.
– Так, без питань. А де його мама?
– Ніхто не знає.
Тоді у мене аж ноги підкосилися та стани немов з вати. Я вже подумала, що жінки не стало під час пологів.
– Молода, видно, що студентка. Її сьогодні вночі привезли. Виявляється, вона навіть на облік не ставала. А потім почалися важкі перейми, ми їй робили кесарів, бо малюк міг задихнутися в утробі. Вона навіть на руки його не хотіла брати. А потім зібрала всі свої речі та написала в реєстратурі відмову. Ось, ходимо від палати до палати, шукаємо жінок, які б могли його годувати.
Я обережно взяла той згорточок – дитинка міцно спала, але так ніжно посміхалася уві сні. А коли я приклала його до грудей – то так сильно поставив крихітну рученьку до грудей, що я аж розплакалася.
– Ну, мамусю, не плач, то в тебе такий сплеск гормонів.
– А куди його заберуть?
– Не знаю. У дитячий будинок, певно. Ой, я б тих зозуль у тюрму саджала! Кинути беззахисну дитинку, якій ще й дня нема ось так напризволяще. Як їх тільки земля носить?
Тоді я дуже розплакалася. Дивлюся на дитинку, як вона жалібно смокче молоко – ну не можу я її відпустити! Щось тоді так в серці тьохнуло, ніби голкою вкололи.
Через годину в палату забіг Василь:
– О, давай потримаю Олежика.
– Васю, а в нас поповнення, – тихо говорю.
Тоді чоловік втратив свідомість, що лікарі давали йому дихати нашатирним спиртом. Я все пояснила чоловікові, розповіла, що дитинка залишилася без мами і його хочуть забрати в дитбудинок.
– Я не можу його тут залишити. Не хочу, аби він сиріткою ріс. Ну глянь, який він.. Такий крихітний, беззахисний. Я без нього нікуди не поїду!
– То мені тепер треба їхати в магазин за ще одною колискою? – посміхнувся Вася.
Так у нас з’явився ще один синок – Орест. Знаєте, деяких родичів шокувала така новина, що ми вирішили взяти цього малюка. Але як то кажуть – чужих дітей не існує!
Ми любимо хлопців однаково. Вони виросли справжніми красенями – Орест займається професійно карате, Олег любить футбол. Двоє вивчилися на золоті медалі в школі, зараз закінчують 4 курс навчання. До речі, на державній формі в Києво-Могилянці.
Я дуже пишаюся своїми синами. Так, виховувати двох пацанів – це важко, але хто казав, що материнство то дуже легка справа? Не можу уявити, що було б з нашою родиною, якби ми віддали Ореста в дитбудинок.
Хочу сказати всім жінкам – чужих дітей не існує! Кожен малюк в цьому світі заслуговую на любов, ласку та опіку!
А Ви погоджуєтеся з такими словами? Змогли б наважитися на такий крок?
