Ми 5 років важко гарували з чоловіком у Польщі, хотіли купити собі квартиру. Але моїх батьків це дуже розлютило – вони розраховували, що всі гроші ми віддамо саме їм!

Ми з чоловіком майже 5 років гартували в Польщі. Він на будівництві, я збирала сезонні фрукти та паралельно доглядала стареньку жіночку, пані Ядвігу. Власне, саме у неї ми жили. 

Я з Миколкою познайомилася ще в університеті, нам було по 18. Поки вчилися – то жили разом у гуртожитку. Після закінчення 4 курсу орендували невелику квартиру. Микола працював охоронцем та вантажником на овочевому складі, я – касир в АТБ. Самі розумієте, які копійки ми отримували. Ледь вистачало на продукти та оплату комунальних послуг. А про таку розкіш, як відпочинок у Єгипті чи навіть Буковель ми не могли мріяти.

От якраз десь у 2017 році наш друг Петро сказав, що їде в Польщу на заробітки та нас кликав. Ми навіть не вагалися – хутко зробили документи, зібрали речі та вже через місяць їхали у Варшаву. Адже ми прекрасно розуміли, що з такою зарплатою, як у нас в Україні, ми точно не можемо спокійно жити. А вже хотіли свою квартирку мати, машину. 

От і гарували тяжко 5 років. Нарешті повернулися до Львова, перед новим Роком. І я вам скажу, життя почало помалу налагоджуватися – купили двокімнатну квартиру (правда, ще на стадії голих стін та бетону), машинку 2012 року Шкоду. Я знайшла роботу, офіс-менеджер у невеликій компанії. Мишко – економіст. А поки житло ще не збудували, то жили у свекрів. Вони мають стареньку, двокімнатну квартиру на Сихові. Вони, до речі, перші запропонували, аби ми до них переїхали. 

Отож, на Різдво ми з чоловіком приїхали до моїх батьків у село, Конюхів. Правда, мама з порога вже застала нас з дуже делікатним питанням:

– Ну що, доню, коли ремонт будеш робити? 

Я перше подумала, що це вона так натякає на нашу нову квартиру та новосілля.

– Мамо, там ще стіни голі. Десь до кінця тільки цього року мають ключі віддати. А потім ще меблі купувати…

– Тобто? Ти забула, що я тебе просила? 

І тут я згадала нашу з мамою нещодавно розмову. Вона так жалілася, що хата вже просідає, дах тече, паркан косий. А тато ще так хотів гараж полагодити. Тільки тоді до мене дійшло – то мама так натякала, аби я з чоловіком дала гроші на ремонт хати.

– Мамо, ну ти ж знаєш, що ми самі без даху над головою, живемо у свекрів. Та і машину нову хотіли. Не з салону, з пробігом, ми ще платили за ремонт двигуна…

-Ти глянь! То вона за якусь бляшанку подбала, а за рідних батьків стареньких забула! І не соромно тобі? 

Тоді мама так почала сваритися та не посоромилася навіть нас облаяти останніми словами. Здавалося, що все село чуло її прокльони та колядники побоялися у двір заходити. Ми навіть не залишилися на ночівлю та ввечері виїхали додому. Звісно, з порожніми руками.

– Раз ти матері з батьком не хочеш нічого дати, то їдь геть! Нехай тобі свекруха готує і кутю і пампушки! 

Знаєте, я намагалася помиритися з мамою та пояснити всю ситуацію. Адже спершу ми хотіли для себе квартиру та машину, а вже потім іншим допомагати. Все-таки, нам треба міцно на ногах стояти. Але мама взагалі кинула слухавку.

Мало того – ще й родичам розказала, яка я погана донька, раз їй на старості років допомогти не хочу. Єдина людина, яка мене захистила – це двоюрідна сестра Марина. Власне, вона якраз мені і розказала про всі мамині плітки:

– Їй не соромно брудом поливати. Ніби ти не донька їй, а якась коханка чоловіка! 

Тоді я зрозуміла, що з нею марно говорити. Свекри мене підтримують, дуже допомагають складати гроші на ремонт. Та і рахуйте, вони пустили у свою квартиру. Ми намагаємося віддячити – платимо за комунальні послуги та продукти. Але ще жодного разу ніхто з них не обмовився словом про ремонт чи машину. 

А моя мама так почала кричати та лаятися. Хіба вона не знала, що у нас з чоловіком дійсно нема грошей та ми в Польщу не на відпочинок їхали? Чи вона думає, що ми ту квартиру та машину купили за 20 гривень? Могла б почекати, хата ще в нормальному стані. А навіщо татові гараж з його хворою спиною? 

Цирк, інакше не назву цю ситуацію. Тільки от не знаю, що робити далі. Чоловік каже не зважати та забути. Ми і так до них рідко в готі їздимо. Але ж так продовжуватися не може – я не чужа їм людина! 

Варто дослухатися до поради чоловіка? Він має рацію?