Ми хотіли одну дитинку. Але на виписці з полового будинку тримали два конвертики на руках

Це були лихі 90-ті. Ми з дружиною тільки-но закінчили навчання та одружилися. Жили у невеликій однокімнатній квартирці, яка залишилася мені від бабусі у спадок. Зробили невеликий ремонт, аби нашому малюкові було тут добре. Так, не королівський палац, але було затишно, тепло, комфортно.

Я тоді працював на заводі інженером та паралельно охоронцем інколи на нічні зміни. А моя Оленка сиділа з сусідськими дітками, ще додатково займалася математикою – вона ж у мене закінчила школу з золотою медаллю.

Отож, зима, Новий Рік на носі. Я тоді повертався з роботи, зайшов у магазин, аби купити деякі продукти до столу. Ось вже доходжу до будинку, як на мене вибігає сусідка, пані Стефа: 

– Забрали! До лікарні повезли! Казали, що почалися передчасні пологи! Ой, нехай Бог її береже!

Я одразу кинув продукти на сніг та викликав таксі. Серце так шалено билося, що от-от вистрибне з грудей. Молився, аби з Оленкою все було гаразд. 

Залітаю, немов фурія, у пологовий будинок.

– Татусю, ось ви де! Породілля вже у залі, скоро привеземо до палати. Ви одягніть халат, бахіли, ходімо за мною, – каже черговий лікар. 

Ми йшли темними коридорами, які прикрасили гірляндами та кольоровими лампами. Видно, що тут всі ретельно готувалися до Нового Року. Я зайшов у палату та став чекати. Жінки не було годину. Або ж навіть більше – знаєте, тоді час немов спершу зупинився, а потім кожна хвилина летіла швидко, немов ракета.. І знову уповільнювалася. 

Тут заходить лікарка. Тримає у руках невеликий згорток. Дитинка спить, спокійно смокче пальчик.

-То моя, я, я батько, Петренко..

– Ні, то не ваша дитина. Нехай малюк поки тут побуде, бо всі палати зайняті.

– А що трапилося? 

– Та ось, народила горе-матуся та кинула. Ми ходимо, шукаємо жінок, які б могли малюка годувати молоком. Зараз вашу жінку привезуть, вона погодилася сьогодні погодувати. Ох, ну як світ таких жінок носить? Я б їх всіх у тюрму посадила!

– А можна взяти малюка на руки? 

Чесно, я не знаю, чому саме попросив потримати дитинку. Тихенько колисав на руках, співав колискові (точніше, шансон, але на спокійний манір). Дитинка так посміхалася уві сні, немов розуміла мене! 

– Привіт, татусю. А ось і я, – тихо промовила Оленка. Її на колясці завезли з донечкою на руках. 

– Олено, я тут..

– Нічого, я бачу. Все добре. Знаєш, коли мені розповіли на реєстратурі про цього хлопчика, то я ледь не заплакала. І погодилася погодувати. Шкода…

– Мені здається, що я не зможу його зараз відпустити.

– А може це такий подарунок нам на Новий Рік? 

Тоді ми вперше задумалися про те, щоб забрати хлопчика. Адже моя мама – сирота, виросла у дитячому будинку. І вона завжди зі сльозами на очах згадувала про ті роки. Як там було погано, мало давали їсти, ніхто не хтів її забирати до себе у родину та вона почувалася покинутою. А потім мою бабусю (свою свекруху) з радістю називала мамою…

І вже 31 грудня ми були вчотирьох – я, Оленка, донечка Олександра та син Мишко. 

Хтось з вас подумає “ну і дурники, вони одну дитину не в змозі прогодувати, а ще чуже маля взяли!”. Але мені байдуже, чесно. Ці діти – моє щастя. Я заради родини влаштувався ще на другу роботу, гарував днями й ночами. Тільки б мої малюки мали одяг та їжу, мали щасливе дитинство! 

Зараз їм вже по 30. Олександра виросла справжньою красунею, як і її мама. А Мишко працює у класній фірмі та скоро готується до весілля. 

До речі, ми розповіли йому про те, що він нам не рідний син. Але Мишко нас міцно обійняв та сказав “дякую, що врятували мене”. Досі мурахи від цих слів. 

Я щасливий, що у мене така чудова та міцна родина. Не буває чужих дітей! Бувають чужі батьки! 

А Ви погоджуєтеся з такими словами? Чоловік вчинив правильно?