Ми обслуговували великий банкет. Я одразу впізнала горе-нареченого

Окрім основної роботи в офісі, я ще підробляю офіціантом у ресторані. Корпоративи, весілля, дні народження. Так хоча б маю зайву копійку в гаманці. Тим паче за таку роботу щедро платять. 

У мене є маленька донечка Євангелія. Я тоді навчалася ще на 4 курсі, коли зустріла Мишка – батько дівчинки. Думала, що це надійна людина, з якою я можу створити родину. Однак, як тільки він дізнався про вагітність, то одразу припинив стосунки. Мовляв, не хоче батьком так рано ставати і це дуже відповідальний крок. Словом, справжній боягуз. І його матуся така ж сама – казала, щоб я негайно позбулася малюка. 

Я сама сирота, виросла у дитячому будинку. Тому прекрасно знаю, яка б доля чекала на мою крихітку. Знаєте, я вірила, що фортуна його обов’язково покарає! У мене буде все добре, він ще лежатиме та прощення проситиме. Як у тих мелодрамах в кінотеатрі. 

Однак, дарма сподівалася. Тої суботи у нас було весілля. Молодята замовили дорогі страви, які коштували понад тисячу гривень, красивий декор та лімузин. Ми бігали з кухні до столу, немов навіжені. Все ж мало бути ідеально. 

І тут заходить наречений – Мишко. Веде під руку Христину, я її одразу впізнала. Це ж була його “просто подруга”. А за ними бабуся та дідусь Євангелії, її дядько та тітка. І всі такі щасливі, радісно посміхаються. Я тоді хотіла підбігти до нареченої, зірвати фату чи плюнути в келих молодятам, забрати всі гроші зі скриньки та втекти, немов головна героїня бойовика. Але стрималася – раптом потім отримаю від начальства догану та мене проженуть з роботи? Ресторанний бізнес – то немов маленьке село, кожен потім знатиме, що я за працівник. За такий цирк ніхто мене по голівці не погладить. 

Весь вечір я слухала хвалебні тости. А найбільше мені сподобалося привітання від псевдо-сверухи:

– Хочу вже нарешті вперше стати бабусею. Так що онучку мені, будь ласка, якомога швидше! 

Ох, як я хотіла підійти до неї та крикнути “У вас є онучка, від якої ви так нахабно відреклися”. Та розповісти всім гостям про цей “секретик”. Не знаю, як я витримала цю зміну. Мишко з Христею так сміялися, цілувалися. А на її місці могла бути я….

– Машо, підійти. Ось, гонорар та понаднормові. Молодець, гарно сьогодні попрацювала, – сказав директор та вручив мені товстий конверт. 

Чесно, мені було так огидно доторкатися до конверта. Але переступила свою гордість – Євангелії треба заплатити за садочок, купити зимовий костюм та чобітки. А я обійдуся, буду одягати дві пари шкарпеток. А дірку в колготах можна зашити. Нічого страшного, впораюся. 

Однак, довго не могла заснути. Все думала про Мишка – а чому йому так добре? Не совісно, що покинув мене з дитиною, навіть аліменти не платить. Хоча сподіваюся, що рано чи пізно усвідомить свою помилку. Просто хочу, щоб дитина жила у повній родині. Захоче прийти до нас – з радістю прийму в родину. Здається, що я кохаю його досі…

Варто дівчині забути про такого горе-батька?