Ми ще не встигли познайомитися зі всіма сусідами в новому будинку. Але одна жінка мені запам’яталася надовго – тепер не хочу з нею навіть вітатися, а доньці забороняю товаришувати з її Маринкою

Цього літа ми родиною нарешті переїхали до нової квартири. Майже 3 роки збирали, чоловік Сергій до Німеччини на заробітки їхав. Добре, що батьки нам також допомогли, підтримали фінансово. Весь час ми жили у свекрів за містом, у них був будиночок у Сокільниках. 

Це був новий ЖК “Парус”, ще до кінця в ньому не заселилися люди. Однак, є підземна парковка, магазин “Близенько” одразу на 1 поверсі, дитячий майданчик. У нас росте донечка Христинка, їй 6 років. Найбільше я хвилювалася, аби вона знайшла собі друзів, адже Христя звикла до сусідських дівчаток у Сокільниках. 

Але на щастя, вона познайомила з Мариною – вони жили з мамою у іншому крилі, наші балкони буквально були один навпроти одного через майданчик. Не можу сказати, що я категорично проти їх дружби, але щось мене у поведінці тої Марини насторожувало. Ну, от, наприклад, її одяг. Так, я розумію, що діти такі непосидючі та часом неохайні, можуть забруднитися чи то морозивом, чи то шоколадкою. Але ось помітила на штанцях Марини такі вже старі плями. Де-не-де вони взагалі до дірок затерті. 

Ще Христя сама почала “відбиватися від рук”. Не в тому плані, що я її завжди тримала біля себе, немов собачку на ланцюзі. Але донька знала, що перед тим, як піти у незнайоме місце, яке далеко від дому, треба мене попередити елементарно. А тут вечір, скоро комендантська година. Я виглядаю з балкона – а Христі нема. Господи, у мене аж серце в п’ятки втекло. Ми з Сергієм її добрих 15 хвилин шукали по цілому районі. Звісно Христя знайшлася. 

– Доню, а де ви були? 

– Ми пішли до парку біля якогось університету, там ще був такий дядько великий, з бетону! 

Щоб ви розуміли, ми з нашого будинку до ЛНУ (де якраз був парк) їхати добрих 10 хвилин машиною. А тут двоє дівчаток, ввечері пішки пішли. 

Після того випадку ми все-таки дали доньці телефон. Адже нехай нам бодай телефонує, аби ми знали, де вона є. Не новий, не якийсь дуже дорогий, а старий Самсунг Сергія. А ще купила їй такий гарний чохол рожевий з квіточками, аби вона його не розбила чи не понищила. 

Тої суботи дівчата знову пішли гуляти. Якраз я встигла закинути одяг у прання, витерти пилюку та відпочити за переглядом фільму чи журналу. Чоловік крутився біля машини. Не минуло й години, як додому зі сльозами приходить Христя. І без телефону.

– Сонечко, що трапилося?

– У мене забрали телефон. Він зник, – тихо рюмсає доня. 

Я вмила доньку від сліз, заспокоїла, дала води випити. Однак, якась чуйка всередині підказувала, що телефон точно не вкрали невідомі люди.

– Доню я не буду тебе сварити, а хочу просто дізнатися правду. Скажи, будь ласка. 

– Це Марина забрала. Вона сказала, що старша, а я молодша і маю їй віддати телефон. 

Звісно, я пішла до мами дівчинки виясняти. І коли вона відчинила двері – то я вже по її виразу обличчя зрозуміла, що спокійно ми не розберемося.

– Ваша донька забрала у моєї Христі телефон. Нехай віддасть, будь ласка.

– А чого ваша дитина ходить та понтується телефоном! Знаєте, ми не з такої багатої родини, як ви, дорогі речі не купуємо, але маємо совість. Чого ваша дитина ходить та вимахується таким дорогим телефоном? Вона думає, що краща за мою Маринку? 

Боже, ну вона так кричала, що аж сусіди з інших поверхів почали відкривати двері та слухати скандал. От маму Марини я можу назвати типовою хабалкою – не соромиться кричати, вдягнена неохайно, від неї несло цигарками. 

На щастя, коли я сказала чарівну фразу “зараз викличу поліцію” мама затихла та віддала телефон. 

Зараз Марина коли бачить Христю на майданчику, то навіть не вітається та не підходить. Добре, що донька встигла потоваришувати іншими дітками, дві дівчинки-близнючки з сусіднього будинку. Вони якраз одного віку, я познайомилася з їх мамою. Мила та привітна жінка. 

І мені чомусь щиро шкода саме Марину. Адже по її поведінці та одязі, елементарній зачісці, брудних нігтиках та сандаликах було видно, що мама геть не думає про дитину. Дівчинці всього 8 років! І Маринка дивиться на поведінку своєї мами, бачить, що вона палить та може лаятися. Сумно, що дитині показують такий поганий приклад.

На вашу думку, проблем дійсно у поведінці матері?