Ми з чоловіком не пожаліли ні коштів, ні часу, аби допомогти старенькій бабусі. А вона ось так нахабно відплатила. Тепер взагалі не хочу туди навіть носа показувати!

Я б ніколи не могла подумати, що літні люди можуть капризувати гірше за малюків. 

Отож, цього літа ми з чоловіком вирішили зробити ремонт у будинку його бабусі. Олена Василівна жила в селі Унів, нам зі Львова до неї їхати десь менше годинки. У неї невелика хата на один поверх, має ще літню кухню. Однак, житло не у дуже доброму стані. Дошки на паркані вже прогнили, цвяхи заржавіли та легко було подряпатися. Черепиця також зіпсована, не тримається на кріпленні та може з’їхати в будь-який момент комусь на голову. Навіть стара лавка біля хати вже тріснута, що я боюся на неї сідати. І до того, там був старий котел, який ледь грів воду. 

Тому ми з чоловіком порадилися та вирішили зробити ремонт у бабусиній хатинці. І свекруха, пані Ярослава, дуже підтримала цю ідею. Хоча вона на заробітках в Іспанії, але вислала нам 2 тисячі євро. Ми також доклали чималу суму на ремонт, найняли бригаду робітників та я навіть попросила свою подругу допомогти. Аня працює дизайнером та безкоштовно підібрала нам матеріали, поїхала зі мною в епіцентр за деякими речима, порадила новий диван з ортопедичним матрацом для бабусі. 

Однак, єдина людина, яка була категорично проти ремонту – це сама бабуся! 

– Навіщо ви стільки грошей витрачаєте?! Мені так добре тут жити!

– Та ми купимо вам нове ліжко, там буде ще матрац. Поставимо новий паркан, такий з каміння, міцний. Аби чужі люди не заглядали.

Словом, пані Олена так вередувала, що словами не передати. От у мене син 4 роки має – то він розумніший за свою прабабусю. Хіба вона сама не бачить, що хата вже благає про ремонт? А потім ще дивується, чого це ми не приїздимо до неї у гості та не залишаємося на ночівлю. 

– Ну а як ви можете митися у холодній воді? А руки мити? А одяг прати? Ми за це у вас гроші не будемо брати, це подарунок просто так.

– Я воду грію в чайнику, а потім наливаю у миску. Нащо мені якась пральна машинка, якщо я мож все господарським милом випрати? – вперлася далі пані Олена. 

Знаєте, я такого “життя в печері” просто не розумію. Ми і так допомагаємо старенькій оплачувати комунальні послуги, ліки та інколи купуємо продукти. Ще свекруха, пані Ярослава, передає їй з Іспанії олію, макарони, якісь ще крупи. Ну і звісно теплий одяг. А бабуся все складає у шафу! Її куртку вже міль погризла, бо бабуся її ніколи не одягала за рік часу. 

За 3 місяці скандалів та сварок, дорікань та лайки ми поставили пані Олені новий паркан, завезли ліжко з матрацом та вмонтували новий бойлер. Хоча планували ще провести кабельне та інтернет, постелити новий паркет та купити їй у всі кімнати килими, аби по ногах не дуло. 

От просто поясніть мені, будь ласка, що відбувається у голові бабусі? Може, комусь з боку видніше. Адже ми хотіли їй добре зробити, турбувалися про затишок. А вона тільки на нас кричала. І ми вийшли ще й винними.

Як після цього нам ще бабусі допомагати? У нас взагалі зникло бажання навіть до неї у гості їздити. 

А що б Ви зробили на місці нашої читачки? Хто винен?