На весілля Марини та Остапа покликали всіх сусідів. Святкування було скромним – сиділи у хаті, на столі була домашня картопля та фірмовий салат “Вінегрет”

Марина виросла у селі. Не можна сказати, що вона була першою красунею у селі та мала багато прихильників. Така, звичайна дівчина, не мала ні друзів, ні знайомих, була сама по собі. Просто всіх хлопців вона відлякувала – була ростом майже 2 метри та сильною. Могла у дрова нарубати, поле орати, бричкою керувати. Ну, словом, виконувала всю чоловічу роботу по господарстві. 

– Та ніхто таку дівчину заміж не візьме, – пліткували сусідки. 

Але через декілька місяців дівчина йшла під вінець. Всі дивувалися та косо дивилися на Миколу – худий, в окулярах, такий тюхтій. Ще й у місті виріс та сапу у руках ніколи не тримав. І навіщо йому задалася така жінка, як Марина?

А доля у дівчини була не легка. Її батько не повернувся з війни та старенька матуся залишилася з малими дітками на руках. Марина була найстаршою у родині. Тому після школи одразу бігла у колгосп дояркою працювати – єдина робота у селі, куди її взяли. До ночі крутилася на фермі, приходила вночі додому та ледь стояла на ногах. Поки її однолітки безтурботно розважалися та гуляли, Марина тяжко гарувала. Кожну копійку матусі додому приносила та ще й няньчилася з малюками. 

І так минуло майже 10 років. А тоді якраз донька сільського голови Христинка одружувалася. Батько не пошкодував грошей ні на кафе, розкішну сукню та запросив всіх односельців. 

– Маринко, піди до мене у дружки. У нас такі музиканти гратимуть, вони спеціально з області приїдуть! – запрошувала дівчина. 

– Ні, подруго, навіть не проси. У мене навіть сукні нема, та і танцювати я не вмію. Всі з мене глузуватимуть, – відповідала байдуже Марина. 

Довго відмовлялася, поки у розмову не втрутилася мати й все-таки Марина погодилася. 

– Та ти хоча б до вечора посидь, погуляй, а потім додому прийди. Не можна відмовляти, коли про таке просять, це ж весілля! – казала мати. 

І Христинка не помилялася – музиканті дійсно так гарно грали, всі гості аж до ранку танцювали. Але найбільше їй сподобався молодий хлопець з гітарою. А якій у нього чаруючий голос, ну словами не передати. Марина не могла від нього погляду відірвати. 

– Але хіба такий красень, як він, гляне на мене? – сумно думала дівчина. Попрощалася з Христиною, побажала молодятам сімейного щастя та пішла додому. Однак, довго не могла забути музиканта. Навіть мати жартувала. що донка постійно ходить замріяна. 

Через тиждень до на їх подвір’я заїхала машина. 

– Доброго дня, господине! – сказав незнайомий чоловік. 

– Вітаю. А ви до кого? – запитала матуся. 

– А ми до одної красивої дівчини. Свататися прийшли. Як то кажуть, у вас – товар, у нас – покупець!

Мати ледь не зомліла, а в Марини від хвилювання аж серце з грудей не встрибнуло. Побачила з вікна того музиканта і так засоромилася, що аж щоки почервоніли. 

– Доню, ти краще не відмовляй. Бачу, що він хлопець хороший. Боюся, щоб ти сама потім не залишилася, – вмовляла тихо стара мати. 

І Марина погодилася. Наступного дня Остап переїхав до села жити. І виявився працьовитим хлопцем – полагодив паркан, перекрив дах, збудував новий хлів. А ще на весіллях підпрацьовував музикантом. 

Через рік у них народився первісток – Богданчик. І так вони жили щасливо, збудували собі окрему хату, завели господарку, тільки всі сусіди з ним сміялися:

– Ну ви тільки гляньте. Та він їй по груди! І як вони ладнають? 

Та подружжя не зважало на такі насмішки. Зараз у них велика родина, 5 синів, невістки хороші та вже чекають на появу першого онука. А нещодавно відсвяткували річницю весілля – 50 років разом. 

– Я раніше боялася, що мене ніхто таку не візьме. Ще й сусіди кепкували. Але зараз розумію, що Остап – це моя доля. І хочу далі жити з ним довго та щасливо, – тихо промовила Марина на святі. 

А ви б послухали маму та вийшли заміж за такого чоловіка? Дівчина вчинила правильно?