– Навіщо ви взагалі виписали ту нещасну довідку? Вас хтось просив?! Навіщо свого носа у чужі справи запхали?! – кричала жінка на чергового лікаря

Старша жінка стояла посеред коридору, розмахувала руками та голосно кричала на лікаря. Вона не зважала на інших пацієнтів, які вже косо дивилися на цю “прокажену”, а медсестри перешіптувалися.

– Навіщо ви взагалі виписали ту нещасну довідку? Вас хтось просив?! Навіщо свого носа у чужі справи запхали?! 

– Пані, не кричіть! І взагалі, ваша донька вже повнолітня, їй 18 років. Вона сама в праві вирішувати, що їй робити. Ваша Марина заслужила на щастя, зрозумійте це!

Тоді лікар розвернувся та пішов у сусідню палату. А пані стояла, немов стовп, на коридорі та розводила руками. 

– Ну ви уявляєте? Виписав ту проклятущу довідку, хоча я просила цього не робити. Вони вже сьогодні були у РАЦСі, – каже мені. 

– Так це ж радіти треба. Весілля буде у вашої донечки. 

– До одного місця мені це весілля. Ще й такого зятя послали, що бережи Боже. Та що ти взагалі розумієш, шмаркачка мала, – дорікнула мені жінка та пішла геть. Дверима так голосно грюкнула, що, здавалося, зараз всі вікна повипадають.

Так сталося, наступного дня я була гостем на цьому невеличкому весіллі. Хоча в онкологічній лікарні заборонені такі “свята”, але наші лікар зробив вийняток для Марини та Вадима. Ми всі одягнули білі халати, купили молодятам невеликий букет та кошик фруктів. 

Ось під’їжджає до головного входу машина. Така велика, біла, з квітами на капоті та кульками. З салону визолить Маринка. Така пишна сукня, немов хмаринка. Тримає у руках троянди, всім мило посміхається та махає рукою. Правда, фата погано трималася на перуці. 

Її під руку вів наречений. Вони йшли повільно, адже Вадим шкутильгав та тримався за милицю. Але всім також посміхався. 

Вони були такою гарною парою. Такі красив, щасливі. У наших медсестер аж очі були на мокрому місці. Ми дозволили їм накрити стіл у їдальні. Вони ще й запросили інших пацієнтів до частування. Але там не було стандартного холодцю, салатів. Просто декілька тарілок з фруктами, солодощами, напої. 

Коли молодята обмінювалися обручками, то Вадим одягнув Марині на шию каблучку з підвіскою. У неї не було правої руки. Наречена сама захотіла носити обручку на шиї. До речі, я була Марині за дружку, бо інших подруг вона не мала. Ми познайомилися ще рік тому у лікарні, почали так товаришувати. 

Через 3 місяці я знову провідала Вадима та Марину. Але цього разу не було пишного святкування. Ми зустрілися на цвинтарі. Приїхали майже всі лікарі та медсестри, які були на весіллі. 

На могилі Марини стояли пишні букети з білих троянд. Це були її улюблені квіти. Вона не терпіла нічого штучного та була проти пластмасових вінків. 

– Я ж коли їх оперував, то знав, що вони не протягнуть довго. Їм залишалося менше ніж рік, – сумно відповів черговий лікар, який тоді сварився з мамою Марини. 

Я поставила на могилки Вадима та Марини білі троянди. Помолилася. Їх поховали разом. Першою на той світ пішла дівчина. А через 3 дні не стало Вадима

– Він якось мені сказав, що за Мариною і на той світ піде. Так її любив. От і дотримався обіцянки, – тихо сказала мама дівчини та витерла сльози. 

Вже сутеніло і я поїхала додому з лікарем, він був на машині. 

– Знаєш, вони ще тоді, як перший раз прийшли до мене, то я одразу зрозумів, що пізно братися за їх лікування. А вони кажуть “ми хочемо одружитися”. Я дозволив. Але зараз бачу сльози їх батьків, бабусь та дідусів. Може, я погано зробив? 

– Що саме? 

– Та дозволив їм одружитися. Бо тепер нема на землі ще одної щасливої родини. Але якою гарною парою вони були…

Хоча відтоді минуло вже понад 10 років, але я пам’ятаю той день. Мені казали, що доля лікаря – то важка річ. Але я навіть не уявляла, що настільки…