Вже 6 місяць я проживаю у Чернівцях, сама з Харкова. У місті живе моя свекруха зі своєю старенькою матір’ю, тому я дітками втекла до них. Чоловік залишився у Харкові та пішов у Тероборону. Ми щодня спілкуємося, телефоную до нього, ділимося новинами. Я дуже хочу додому, але мій Микола забороняє. “Ще рано” – головний аргумент. А якщо і приїду – то купить мені квитки та силоміць запхає до потяга назад.
Отож, ні для кого не буде секретом, що у Харкові майже всі розмовляють російською. Моя бабуся, мама, тато, родичі – всі російськомовні. Я трохи знаю українську, зараз помалу її вивчаю. Сина та донечку віддала до україномовного садка. Боялася, що інші дітки над ними будуть сміятися та принижувати, але, на щастя, вони потрапили у чудовий колектив. Малюки швидко навчилися говорити, а я от ще вчуся. То суржиком, то перекручую слова, але вдається.
Але я відчуваю, що тут нас не люблять. Особливо у магазинах чи ринках, коли я можу перепитати російською. Одразу кидають хижий погляд, немов перед ними сам Путін стоїть. Бувало, до навмисне ігнорують, не хочуть говорити. Мене це дуже зачіпає. Ну яке відношення мова має до помідорів чи огірків, які я хочу купити? Ще й ці таблиці повсюди “мовою агресора не обслуговуємо!”. Дурня повна.
Розповідаю ситуацію, яка мене обурила аж до лайки:
П’ятниця, вечір. Я зайшла до АТБ з дітками після садка. Свекруха просила купити продукти, а ще малюки вередували, бо хотіли солодке. Я набрала повний кошик, підійшла до каси. Викладаю продукти на стрічку. А тут син побіг до відділу з солодощами, бо побачив Кіндер. Я далі викладаю продукти, але голова повернута до сина.
Вам буде цікаво прочитати:
- Моя подруга вийшла заміж за турка. Розповідаю про її “щасливий” шлюб
- Я без попередження приїхала з Німеччини до Чернігова. Звісно, чоловік був здивований, коли побачив мене та дітей. Але я помітила, що він щось приховує
- Моя подруга оригінально та цікаво помстилася за зраду. Однак, я не розуміла одного – а навіщо з дітками так чинити? Вони ж не винні!
– Скільки разів казати – каса не працює, технічна перерва, – чую, як мене хтось смикає за рукав сорочки та голосно кричить.
Переді мною стояла огрядна касирка. Такий яскравий макіяж, замість зачіски кубло на голові. Вирячилася, як зла собака
– Каса не працює!
– Ізвінітє, – тихо промовила моя донька.
І тут та пані немов озвіріла:
– Ми не обслуговуємо російськомовних! Мало вам на Сході війни, то ви ще тут будете заразу розносити?! Зараз охорону викличу! Я не буду вас обслуговувати!
Знаєте, тоді я відпустила всі гальма. Мені було байдуже, що біля мене діти, навколо відвідувачі, у магазині камери спостереження.
– Знаєте що? Ви дістали! Не маєте ніякого права так кричати на мене та дітей! Як хочу – так і розмовляю! Досить тут свої нікчемні права качати!
Вже й інші відвідувачі почали на мене косо дивитися, хтось лаяв триповерховими матюками. Словом, додому я прийшла з порожніми пакетами.
І знаєте що? Розповіла свекрусі всю ситуацію – то вона на мене почала лаяти, мовляв, якого ляда я маю право так себе поводити?! А все через мову!
Я вже не втримую тут жити. Телефонувала до сестри, яка живе у Польщі. Думаю, що треба переїхати до неї з дітками. Ще не вистачало, аби на мене тут голос підвищували та гавкали як пси скажені.
Хто не правий у цій ситуації? Що б Ви могли порадити жінці?
