Я не спілкуюся зі своїми родичами років 10 точно. Чоловік інколи приїздить до них у гості, але завжди чує докори “ну вона якась ненормальна, на таке образилася і не говорить з нами!”. Однак, я досі пам’ятаю їх сороміцький вчинок і не можу забути.
Отож, я вийшла заміж досить рано – мені тоді було 19 років. Ми з чоловіком родом з одного села, ще й жили на сусідній вулиці. Тому вирішили там і зостатися. Ще й моя покійна бабуся віддала нам свою хатину. Ми зробили там ремонт, добудували літню кухню, другий поверх та ще й поставили альтанку. Звісно, мали велику господарку – кури, качки, гуси, кролики. Найбільшою годувальницею для нас була корова Зірка. Ми мали одразу і домашнє молоко, сир, сметанку. Вона давала дуже багато, тому інколи я продавала ще молочко сусідам.
Наші діти вирішили після закінчення школи поступити до Львова. Адже що їм, молодим, робити у селі? То ми з чоловіком вже звикли до городу. Син Василько вступив на воєнну кафедру, а донька Олена на бухгалтера пішла. Через службу Вася рідко приїздив додому, а донька щовихідних навідувалася та допомагала мені з тваринками. Поки я на городі була, то вона обходила кроликів, годувала птахів та ще й корову доїла.
Щосуботи їхала на вокзал та автобусом передавала пакунки з помідорками, огірочками, м’ясце, молоко, сир, сметану. Я ж знала, що вони там у гуртожитках голодають, а так будуть мати що їсти. Все ж домашнє, свіже, зроблене з любов’ю!
Однак, така господарка займала у мене багато часу. З ранку до ночі я крутилася у стайні, на городі, ще їхала до своїх батьків та свекрів і там допомагала. Хіба у неділю відпочивала, йшла до церкви на службу і все. Влітку ми з чоловіком їхали на озерце, він там рибалив, а я засмагала. Ні про якісь там Єгипти, Болгарії чи Туреччини ми не могли і мріяти – на кого залишимо тварин та город? То ж треба корову двічі на день доїти, кроликам їсти давати, бур’яни викорчовувати.
Але якось нам на річницю весілля донька з сином зробили сюрприз – купили путівку у Трускавець на 10 днів.
Вам буде цікаво прочитати:
- Моя подруга вийшла заміж за турка. Розповідаю про її “щасливий” шлюб
- Я без попередження приїхала з Німеччини до Чернігова. Звісно, чоловік був здивований, коли побачив мене та дітей. Але я помітила, що він щось приховує
- Моя подруга оригінально та цікаво помстилася за зраду. Однак, я не розуміла одного – а навіщо з дітками так чинити? Вони ж не винні!
– Мамо, вам вже треба трохи від городу відпочити. Бо гнете там спину, і через те проблеми зі здоров’ям. Ще з сапкою Богові душу віддасте біля тих помідорів та огірків!
Я послухала дітей. Адже дійсно, ми ніколи за межі області не їздили відпочивати, хіба до родичів на свята. Тому зібрали речі, діти нас посадили на маршрутку. Тоді було літо, в Олени були канікули та вона погодилася залишитися у селі, доглядати худобу.
Однак, всі ці дні мені було неспокійно. Чуло моє серце, що була якась біда. Хоча Олена хороша дівчина, працьовита, завжди мені допомагала. Але все одно я відчувала, що трапилося щось погане.
І моя чуйка спрацювала.
Ми приїхали у село і я одразу пішла дивитися на город. Всі бур’яни викорчувані, грядки прополоті. Кури, гуси та качки бігають по подвір’ї, траву щипають, кролики у вольєрі, моркву жують. І тут я заходжу у хлів – а корови нема! Спершу подумала, що донька відвела її на пай чи пасовище.
– Мамо, я продала Зірку сусідам. Адже ти постійно біля тої корови танцюєш, з ранку до ночі за нею прибираєш. Ти вже не молода, тобі відпочити треба. Я хотіла як краще зробити!
Тоді я аж розплакалася – яке донька мала право ось так вчинити з моєю Зіркою? Вона ж була нашою найбільшою годувальницею!
Ми дуже сварилися, що аж сусіди чули. Олена взагалі почала дорікати, що мені якась корова важливіша за доньку.
– Ноги моєї більше у цій хаті не буде! – крикнула донька. Того з вечора вона забрала всі речі та поїхала у місто.
Ось так ми залишилися без моєї Зіроньки. Знаєте, я дуже любила цю корівку, вона була така лагідна, слухняна! Ну тварина мала добру душу.
І от я вже стільки років не спілкуюся ні з Василем, ні з Оленою. Син тоді став на сторону доньки, почав також дорікати, що мені город дорожчий за рідних дітей.
Тільки чоловік з ними спілкується. Вони показово телефонують тільки до нього, запрошують тільки його на всі свята. А мене вже не згадаю, коли навіть з днем народження чи Різдвом вітали. Але я першою миритися не буду. Діти навіть на весілля та хрестини онуків мене не кликали. Лиш чоловік показує фото малюків…
Хтось подумає, що я несповна розуму жінка. Однак, ті, хто не жив у селі та не мав такої господарки мене точно не зрозуміють. Тварина приносила мені чималий заробіток і за стільки років я вже прив’язалася дуже до Зірки.
Образа досі нікуди не зникла. Я досі дуже сумую за своєю Зірочкою, за її оченятками…
Хто винен у цій ситуації? Що варто зробити нашій читачці?
