Ой що то тепер буде… Гуляв, стрибав від одної дівки до другої, поки всі не поодружувалися, а тепер привів мені цю селючку в дім!

– А де я тут можу кинути одяг? – запитала Євдокія, глянувши на свекруху.

– Хіба одяг кидають? Його класти треба. Ти де взагалі вчилася? – обурено дорікнула невістці Тамара Григорівна. Це дівча їй одразу не сподобалося. Жінка ж все життя мріяла, що її син знайде собі другу половинку серед дівчат іншого рівня. Якусь розумницю з інтелігентної сім’ї, щоб освіта була вища і  робота пристойна. А тут це дивно із села за сотню кілометрів звідси.

– Мамо, давай хоча б сьогодні побудеш доброю! – розізлився син Тамари. Але невістка не ображалася. Євдокія просто посміхнулася і повісила куртку на гачок біля дверей.

– Ти не переживай так. правильно твоя мама робить. Я маю знати, як краще, тоді й своїх дітей навчу порядку. У мене ж не одне маля.

У Тамари аж серце защемило – які діти? Ще їй чужих онуків в домі не вистачало. Що ж про неї потім сусідки скажуть?

– Та спокійно ти,- мовив син, помітивши, як сильно розхвилювалася матір.- Це Євдокія про діток із саду. Вона там нянею працює.

Але жінці від того легше не стало. Стількох красивих дівчат її син мав і чого було тягнути? Тепер вже всі  поодружувалися. Лишилися хіба що такі, як Євдокія. 

Мати ніколи нічого не боронила синові. Думала, що в житті він повинен сам випробувати всі шлях і обрати той, який йому до душі. Та ось, напевне, це була найбільша помилка Тамари. Але ж жінка ніколи навіть подумати не могла, що її синочка занесе в якесь глухе село, а повернеться він звідти не сам. Ззовні невістка ще нічого, але коли почне говорити – хоч стій, хоч падай.

– Мамо, а де у вас рушники для гостей? – запитала Євдокія.

– Не мама, а Тамара Григорівна. Називай мене так, будь ласка.

– Добре, як скажете, – опустила голову дівчина.

Через деякий час в гості завітала ще й тітка Євдокії. Вона самотужки виховувала дівчинку, коли батьки залишили ту. Привезла жінка із повні сумки продуктів: консервації, домашнє молоко, сир. 

– Ви такою строгою здаєтеся. Інтелігенція. Але Євдоша казала, що ви дуже хороша жінка, проста і добра,- сіла біла Тамари гостя.

Свекруха замислилась. Навіть не знала, що відповісти.

Взагалі, попри всі докори матері, парубок дуже кохав Євдокію. Тому із села її до міста забрав. Хотів, щоб обом краще було. І не мали для нього значення рід, освіта та статус – яка до цього різниця, якщо людина йому по-справжньому важлива? 

І свекру невістка сподобалася. Єдина Тамара залишалася незворушною. 

Але Євдокії було байдуже. Вона із тих панянок, які не надто переймаються чужою думкою. Головне, щоб їй з коханим було добре.

Згодом дівчина завагітніла. Навіть свекруху така новина розчулила. Вона тоді радісна ходила, всім онуком майбутнім хизувалася. Про Євдокію і досі всяке говорила, називаючи її селючкою, але малятко ображати не сміла. Все ж таки рідне внуча.

З часом Тамара помітила, що й справді її син готовий на все заради тієї дівчини. Може, так йому і краще. Та й дитина в них скоро буде – що вже тут вдієш. Все одно якнайкраще склалося. У подруг взагалі з дітьми кепсько. У них ні життя сімейне не ладнається, ні з грошима нічого доброго не виходить. А її Вася он який молодець – усе встигає.

Тепер Тамарі навіть соромно за все, що вона наговорила невістці. Непогана дівчина. Та й синові з нею добре.

Ось уже п’ятнадцять років  разом. Річниця.

Тамара більше не чіпляється до Євдокії. Вони тепер навпаки допомагають одна одній. Любо бачити,  як поруч з такою дружиною розквітає і чоловік, і дитина. Дарма оце свекруха колись наговорювала на дівчину. Ой дарма… 

Якось у гостях в дітей Тамара підвелася з місця і глянула на невістку.

– Вибач, дочко. Багато всього було, чимало ми пережили і я визнаю, що сильно помилялася.

– Нічого, мамо, усе добре. Головне, що у нас зараз все гаразд.

А як до невістки із села поставилися б ви?