Після 20 років життя в Португалії вирішила повернутися додому. Тільки от рідні дуже холодно мене прийняли

Я вже понад 15 років працювала в Португалії на заробітках. Сама родом з невеличкого села на Львівщині. Розлучилася я давно, мій син ще тоді в садок навіть не ходив. Просто колишній чоловік виявився геть кепським господарем та батьком. Хоча мої батьки віддали нам хату, але Анатолій взагалі не хотів братися за хатні справи. Так ми жили майже 3 роки у занедбаному будинку, наш дах протікав, що я аж миски підставляла на воду. 

Однак, після розлучення я не зажила добре. Нам не вистачало грошей, на городі було багато справ, а ще малого сина треба на ноги підіймати. Крутилася у селі, як могла та бралася за кожну роботу. То вихователька у садку, продавчиня у магазинчику, на фермі прибиральниця. 

Коли синові виповнилося вже 15, то я вирішила поїхати на заробітки. Деякі наші сусіди їздили то в Іспанію, то в Італію, то в Польщу. І бачили б ви їх будинки. Та то просто палаци! Машини купили, ремонт зробили, їх діти ходять ситі та одягнені. Я також хотіла цього щастя для свого Артура, тому вирішила запитатися у сусідів, чи нема для мене якоїсь роботи. 

– Є, у Португалії. Одна сеньйора, я в неї колись працювала. Можу тобі допомогти з документами, – казала однокласниця Галина. 

Вона допомогла мені виїхати, дала роботу, ще й за житло безкоштовне домовилася. Знаєте, хоча я дуже сумувала за сином, за Україною. Однак, розуміла, що все у моїх руках і треба старатися заради Артура. Він вже дорослий хлопець, може сам про себе потурбуватися. Їсти вміє готувати, хазяйновитий, гарно вчився у школі. 

Робота в Португалії пішла мені на користь. Там добре платили, я відсилала синові щомісяця кругленьку суму на ремонт. За роки ми добудували другий поверх у будинку, альтанку поставили біля городу, ще місце для мангалу та садок. Я посадила там різні квіти, декоративні деревця. І моя хата тоді стала такою гарною, просто словами не передати!

Я вже збиралася повертатися додому, але син заявив, що одружується. От я знову залишилася у Португалії – треба молодятам на весілля назбирати. На щастя, невістка Аліна погодилася жити у нашій хаті та господарювати там. Я б не хотіла, аби син та невістка жили окремо, а мою хату здавали в оренду. Все-таки, це мій рідний будинок. 

Якось я вже за ці роки прикипіла до Португалії. Люди привітні, багато українок зустрічаю. Ще й моя сеньйора Даніела добре до мене ставилася, дозволила жити безкоштовно у кімнаті. Вона мешкала сама у великому будинку за містом. Я возила її на огляд до лікаря, купувала продукти, прибирала. Я за освітою медсестра, тому могла дати раду зі старенькою жіночкою. Чесно кажучи, якби не син, то я б не поверталася додому. 

Однак, рік тому не стало моєї сеньйори. На жаль, не могла знайти іншу роботу, тому вирішила повернутися. Тоді якраз на носі були новорічні свята, Різдво. Хотіла провести їх у родинному колі, бо так скучила за рідненькими. Онуки дуже тішилися подарункам, невістці я купила нову сумку, ще й дала тихцем 500 євро. У гості ще прийшла сваха, Олександра Петрівна. Не можу сказати, що у нас з нею хороші стосунки. Вона якась для мене відсторонена жінка. 

Я готувала на кухні салат, коли пані Олександра зайшла:

– А ви коли повертаєтеся у Португалію? 

– Та я сюди вже назавжди приїхала. Роботи там нема. Тим паче, я вже не молода, хочу на старості років з онуками няньчитися

Пані Олександра так глянула на мене, ніби я її облаяла та ще в обличчя плюнула. Потім розвернулася та пішла геть. Коли я заносила салат у вітальню, то почула, як в іншій кімнаті невістка говорила зі свахою та чоловіком.

– Твоя мама геть про нас не хоче турбуватися, – дорікає Аліна.

– Так, так, скоро зима, діткам треба щось купувати! – підтримує розмову сваха.

А син тільки мовчав і навіть не хотів за мене заступитися. Тільки махав головою, ніби підтакував їм. 

Як виявилося потім, син хотів купити машину. І от сам не може ніяк назбирати, бо, бачте, Аліна в декреті та всю родину тільки він годує. Тому вирішили, що саме я повинна фінансувати таку дорогу покупку. І це має бути не якась там старенька машина за 4 тисячі доларів. А така хороша іномарка, новесенька, з салону. 

Після того випадку наші стосунки немов охолонули. Діти живуть на другому поверсі, рідко спускаються до мене. Окремо купили собі другий холодильник до поверху та зробили там невеличку кухню. Аби зі мною не їсти. Добре, що хоча б онуків пускають до бабусі, аби ми погралися. 

Тільки якщо хтось спускається на 1 поверх – то ні привіт, ні доброго ранку. Особливо косо дивиться на мене невістка. Але скажіть, будь ласка, що я такого поганого їм зробила? Я майже 20 років гарувала у Португалії. Зробила тут ремонт, передавала гроші, допомогла оплатити весілля. А у відповідь та подяку така нахабна поведінка

Я не хочу проганяти сина та невістку геть з хати. Все-таки. це мої рідні. Однак, як мені далі жити, якщо для дітей я порожнє місце у власному домі? 

Що б Ви зробили у такій ситуації? Чи варто миритися з рідними?