Після того, як батька не стало, моя мама вирішила знову зробити мені боляче. Такої зради від неї я не очікувала

Мені вже 35 років. Є коханий чоловік, діточки робота. Здається, що я знайшла своє щастя. Та вся картинка зруйнувалася через одні документи…

Все почалося ще з похоронів мого татка. Він дуже довго хворів, мав ускладнення після вірусу. Та й літня людина, вже майже 70 років. Отож, ми чудово розуміли, що таткові залишилося не довго. 

Після похорону я вирішила перебрати його речі. Щось віддати, спалити (так, я вірю у прикмети), дещо собі на згадку забрати. У них мамою в кімнаті стояла велика шафа. Я там полюбляла ховатися у дитинстві. Думала, що це моя окрема квартира, правда, без вікон. 

На верхній полиці була коробка. Я гадала, що там якісь парадні капці чи сорочка зібрала. Відкриваю – а там папери на всиновлення. І в них – моє ім’я. Якісь незрозумілі ініціали, довідки, дитяча бирочка з пологового будинку. Якась чортівня. 

Я пішла до ванної кімнати, вмилася холодною водою. Ні, треба знову все ретельно перевірити. Відкриваю коробку та ретельно перечитую документи. Історія вагітності, облікова картка для огляду в гінеколога, багато медичних паперів та фото молодої жінки. Така красива, у парку біля квітів. Одягнена у червону сукню та з солом’яним капелюхом. Ніби пастушка.

– Доню, – чую тихий голос мами. Здається, що мама все розуміла.

Вона кивнула та ми пішли на кухню. Ох, тоді у мене так серце вискакувало, що, здавалося. через горлянку вилізе назовні. 

Бачу, що мама дістала каплі для серця. Випила склянку води. Присіла навпроти мене взяла руку та тихо промовила:

– Так, ти не наша рідна донька. Ми тебе всиновили. 

Виявилося, що моя мама була безплідною. А вони мріяли про дівчинку. Тато навіть не хотів думати про розлучення. Адже який чоловік буде жити з такою “бракованою”? 

– Тоді я працювала у медичному університеті. І на кафедрі була молода дівчинка, тільки 18 виповнилося. Я бачила її круглий животик. Так радісно було. А одного разу виходжу та бачу, як вона біля гуртожитку палить.

Питаю “невже збожеволіла, дитині шкодиш”. А вона відповідає “не хочу цю дитину”. Тоді я одразу подумала – ти будеш моєю. Ми про все домовилися. Вона перейшла на заочну форму, я взяла відпустку. Ми були, як у тому шпигунському фільмі. Адже ніхто не повинен знати….

Знаєте, у мене було таке відчуття, що на голову одягли каструлю та декілька разів довбесили об стінку. Голос мами все віддалявся та віддалявся. Я не розуміла, що відбувається, чесно. Як мені реагувати на таку новину? Я 35 років жила з чужими людьми? 

– І де зараз вона? 

– Не знаю. Я її бачила якось рік після твого народження. Вона лежала п’яною біля зупинки. Вени всі у ранах, лице спухло. Одяг старий та брудний. Знаєш, може воно й на краще. Не знати, як би ти вижила з такою горе-матусею…

Я проковтнула язика, навіть слова не могла з себе вичавити. Просто підійшла до шафи, поставила всі папери назад та пішла геть. Навіть куртку не защепила до кінця. Хоча надворі був грудень місяць, холодно. Без шапки, розпростерта, шалик тримав у руці та просто йду. Не згадаю, як дійшла додому, адже живу аж на іншому кінці міста. 

Відтоді минуло багато місяців, але я не наважуюся їхати до мами у гості. Ми бачимося тепер дуже рідко, навіть на свята не виходить зустрітися. Я просто відчуваю, що вона мене чимось образила. Так неприємно на душі. У мене була рідна мама… А незнайомі люди вирішили мене “врятувати”. Скільки ж я тоді коштувала для неї – не знаю та не хочу навіть думати… 

Словом, у мене такий вихор емоцій всередині, що ледь не щодня плачу. І не знаю, що робити….

Що б ви могли порадити нашій читачці в такій ситуації? Можливо, вона дарма сердиться?