Ми з чоловіком все життя мріяли про свій власний будиночок. Адже де можна розвернутися у невеликій кімнатці, ще й в гуртожитку? Словом, після весілля почали збирати на хатинку. Поки друзі відпочивали в Ялті чи їхали у Яремче, ми тяжко гарували. Копійочка за копійкою, збирали все на книгу. Спершу купили гарний коврик для взуття – перший крок. І так через 5 років ми вже стояли на порозі будиночка. Я висадила великий квітник з деревцями, чоловік Василь збудував альтанку та баню.
А потім на подвір’ї грався наш синочок Мишко. На жаль, Бог більше діток не дав. Знаєте, ми намагалися підтримувати той затишок та атмосферу любові у будинку. Для малюка ми зробили майданчик, поставити качелі та Вася змайстрував з дерева гойдалку. Я сподівалася, що Мишко збереже наше родинне гніздечко. Але помилялася.
Синові було 20 років, коли чоловіка не стало. Одразу після похорон підійшов до мене та заявив:
– Я не збираюся тут залишатися і спину гнути задля хати. Це твоя робота! Тим паче, у мене інші плани на цей будинок.
Перед тим, як відійти на інший світ, Вася вирішив оформити майно на сина. І це була його найбільша помилка…
Згодом Мишки одружився з міською кралею Мариною. Вона нехтувала обов’язками господині, на кухні завжди був безлад, у холодильнику – порожньо. Завжди скаржилася, що не хоче руки бруднити, тому Мишко наймав кухарку, прибиральницю та ще й няньку для дитини. Я думала, що онукові буде добре жити з нами, адже тут свіже повітря, неподалік лісочок, чисте повітря.
Вам буде цікаво прочитати:
- Моя подруга вийшла заміж за турка. Розповідаю про її “щасливий” шлюб
- Я без попередження приїхала з Німеччини до Чернігова. Звісно, чоловік був здивований, коли побачив мене та дітей. Але я помітила, що він щось приховує
- Моя подруга оригінально та цікаво помстилася за зраду. Однак, я не розуміла одного – а навіщо з дітками так чинити? Вони ж не винні!
– Ні, моя дитина не Мауглі, навіть близько не підпущу її. Ще виросте дикуном! – репетувала невістка.
Хоча тут є Інтернет, телебачення, тепла і холодна вода. Та врешті-решт, я не у печері живу. З часом мені стало важко доглядати за будинком. Вирішила поділитися такою проблемою з сином. Можливо, він нарешті оговтається та приїжджатиме у гості?
– Ну тоді продай хату та переїжджай до мене, – буркотів син.
Вже через тиждень я їхала до міста. Син швидко знайшов покупців на ділянку, зробив всі необхідні документи, часто про щось перешіптувався з дружиною та рієлтором. А я тих грошей з продажу навіть в очі не бачила, не те що в руках тримала. Знаю, що вони живуть у розкішній квартирі, простора, 3 великі кімнати з панорамними вікнами. Але мало того, що я “жила” у вітальні на розкладачці, то ще й даю гроші на продукти та комунальні послуги. Невістка не забуває нагадати, що я тут ніхто, а вона господиня – така відповідь на мої зауваження щодо чистоти та кулінарії. А про виховання онука я мовчу…
– Знаєте, це моя дитина і я краще знаю, що йому зараз потрібно! Тому не треба давати свої дурні та безглузді поради! – фиркає Марина.
А Мишко жодного разу за мене не заступився.
І ось здається, що ми живемо під одним дахом, але поводимося, немов вороги. Невістка мене навіть до онука не хочу підпускати. Не розумію тільки оного – хіба я заслужила на таке відношення? Це ось така подяка за роки турботи та любові? Ми дали Мишкові тільки все найкраще, у нього було дійсно щасливе дитинство. Але натомість він вирішив влаштувати мені ось таку старість…
Що б Ви порадили зробити бабусі у такій ситуації? Варто все вирішити мирним шляхом?
