Покійний дідусь залишив мені у спадок квартиру. Однак, батьки почали самі командувати і давати настанови, як житлом треба розпоряджатися

Мені 23 роки. Нещодавно закінчила університет, навчалася на бухгалтера. Зараз працюю у невеличкій будівельній компанії, живу поки з батьками у Стрию, бо на оренду окремого житла не уже вистачає. Однак, тут почуваюся чужою. Мої батьки люблять тільки молодшу сестру Женю, а мене не помічають. Я давно зрозуміла, що молодшим братам чи сестрам дістається все найкраще, бо вони мазунчики. 

Але недавно зі мною трапилася одна ситуація. Не знаю, як вчинити тому прошу поради у вас. 

Я ніколи не бачила свого дідуся Василя по татовій лінії. Знала, що мого тата виховував вітчим Петро. Тільки декілька разів випадково могла знайти фотографії бабусі Ганни та дідуся Василя у шафі. Але вона завжди їх ховала та казала, що дідо – погана людина. Мовляв, він кинув її з дитиною малою на руках і кудись зник. 

Загалом, наша родина ніколи не жила багато. Мама працювала продавцем у крамниці, тато інженером на заводі. Цю квартиру, де ми зараз мешкаємо, бабуся та вітчим Петро віддали батькам, коли вони одружилися. Як я була єдиною дитиною в сім’ї, то навколо мене бігали, любили, дарували найкращі іграшки. Бабуся Олена та дідусь Петро часто забирали мене на прогулянку у парку, катали на атракціонах та купували солодку вату. 

Тільки от після народження Жені все змінилося у гіршу сторону. Всі іграшки автоматично перейшли у її власність, всі солодощі їла першою тільки Женя. Навіть свічки на моєму дні народженні задувала вона. Аргумент був залізний “бо вона твоя молодша сестричка, їй треба поступатися”.

Батьки між нами робили велику різницю. Якщо женю одягали у найкращі сукні та светрики, то мені купували одяг на секонді. І навіть бабуся з дідусем перейняли таку звичку. Ніхто до мене не ходив на випускний чи інші шкільні свята. Якщо ж я отримала погану оцінку чи не помила посуд – на мене чекав куток та гречка. 

Однак, зараз я не жаліюся. Таке жорстке виховання дало свої плоди. Я закінчила школу із золотою медаллю вступила на державне місце, вмію смачно готувати. А ось Женя після 9 класу пішла в училище і зараз працює перукарем. 

Влітку до мене зателефонував нотаріус та повідомив, що мій покійний дідусь Василь залишив мені спадок. Я навіть перепитала – а чи точно я спадкоємиця, бо сама давно нічого про діда не чула. І він підтвердив цю інформацію. Звісно, всі родичі були в шоці, коли дізналися таку новину. І їх також зацікавив спадок. 

Дідусь Василь останні роки життя прожив у Львові. Мав невелику двокімнатну квартиру на проспекті Чорновола старенька, має 40 квадратів. Видно що ремонт давно не робили і треба повністю міняти техніку, меблі. Я поїхала зі Стрия до Львова зі своїм хлопцем, аби підписати всі папери.

– Щось у мене чуйка погана, – каже у машині Діма. 

– Чому?

– Та ось твої батьки та Женя. Дивися, аби вони в тебе цю квартиру забрали. Бо сама знаєш..

Я не звернула увагу на слова Діми. Ми, до речі, вже думали про весілля та спільне житло. І хотіли переїхати зі Стрия в більше місто, знайти нову роботу та помалу відкладати кошти. І такий подарунок від покійного діда нам був доречний. 

Я оформила всі документи та планувала переїзд. Розуміли, що ремонт буде витратний, але зате у нас буде власне гніздечко. Однак, всі плани поламав дзвінок мами:

– Треба, аби ти ту квартиру продала. 

– З якого це дива? 

– А ти про Женю подумала? Вона аж розплакалася, коли дізналася, що тобі дідо залишив квартиру. Краще продавай, на ті гроші можна купити дві однокімнатні у Стрию. Буде тобі та Жені по квартирі. Ми про це порадилися вдома, всі підтримали ідею. 

– А мене запитати не хотіли? Я власниця квартири! І у мене скоро має бути весілля, я давно хотіла переїхати геть.

– А ми тобі що, чужі люди? Женя твоя молодша сестра ти повинна про неї подумати!

Тоді я не витримала. Наговорила зі злості стільки поганих речей: 

– Вона безвідповідальна. А ви постійно їй догоджали, на мене було байдуже. А я також ваша донька. Нехай вже навчиться бути самостійною!

І так наша “війна” за квартиру триває вже 4 місяць. Як не мама, то тато до мене телефонують та кажуть, аби я продавала житло. А бабуся також стала на їх сторону. І сказала, що взагалі відсудить у мене це майно! 

Чесно кажучи, я взагалі нічого не хочу чути про цю “Сімейку Адамсів”. Тільки Діма та його батьки мене підтримують. Я навіть заздрю, що у нього такі гарні стосунки у родині. Ми вже майже зробили ремонт у квартирі, облаштувалися у Львові. 

Але інколи я сумую за батьками. Ну не такі вони погані були, як мені здаються. Однак, розумію, що як тільки до них зателефоную – то одразу почую докори за квартиру. 

Що мені робити? Живу, як та сирота. І так хочу почути бодай добре слово від рідних…Можливо, краще продати це житло і помиритися?