Попросив дружину зробити мені вареників, вона не звернула на це уваги, а тепер дивується, чому я подаю на розлучення – і справді, чому?

Я одружився, коли мені виповнилося 25. Дружину я підбирав собі ретельно. Хотів, щоб вона була такою ж хазяйновитою та турботливою, як моя мама. Якось познайомився зі скромною Лізою і подумав, що вона – саме та дівчина, яка мені потрібна. Але такою приємною вона була тільки на людях і під час нашого першого знайомства. Далі стало тільки гірше. 

Жили ми не те щоб погано: гроші мали, їжа завжди на столі, у домі чисто та прибрано. З дітьми поки не поспішали. Тепер розумію, що це було правильне рішення, яким я уберіг себе від багатьох проблем. Через чотири роки спільного життя я подав на розлучення.

Ліза і досі не розуміє, через що це трапилося. Думає, що я їй зраджував і вирішив ось так по-тихому втекти. Але, повірте, річ не в тім. Усі довкола кажуть, що я зробив велику дурницю і слід було просто перетерпіти, але вони не були на моєму місці, тож і судити не їм. 

Тепер я змінив роботу, почав подорожувати, заробляю тільки на себе і живу у своє задоволення.

Тепер квартиру, у якій ми колись жили з Лізою, я здаю в оренду. Сам буваю по 3-4 місяці за кордоном. А колись цього всього я не мав тільки через кохану дівчинку. Запитаєте, як так? Ось і мене це питання мучило всі 4 роки спільного життя.

Колись я хотів взяти кредит, щоб почати власну справу. Ліза мене відмовила. Наполягала на ризиках і моїй поганій вдачі. Далі я хотів змінити квартиру. Дівчина знову заперечила. Сказала, що не любить переїзди та й дітей у нас поки не має, отже розширення ні до чого. 

Моїми мріями та планами кохана ніколи не цікавилася. Навпаки викручувала так, що я ще й дурнем виходив. З часом я і справді почав думати, що я – невдаха. Усе, що я пропонував дружині, вона одразу ж відкидала – не люблю таких людей, з ними ти повільно деградуєш замість того, щоб рухати вперед.

Своїми негативними емоціями Ліза руйнувала моє життя. Я постійно відчував це, але не міг цілком усвідомити, що сильніше: любов до себе чи наше кохання. Але згодом настала мить, коли я був змушений вибрати щось одне. 

Я подав на розлучення. І не тому, що хотів бути з іншою жінкою. А тому, що мій розвиток куди важливіший, аніж токсичні стосунки.

Єдина людина, яка підтримала мене в такому рішенні – мама. Вона ще перед одруженням казала, що нічого доброго з наших взаємин з Лізою не вийде. Дарма я її тоді не послухав, ніби у воду дивилася.  Добре, що хоча б зараз отямився від того захмарного кохання.

Пригадую ще ожин цікавий епізод з минулого.  Я дуже люблю вареники з сиром і постійно нагадував про це Лізі. Втім, вона постійно пропускала це повз вуха. Годувала мене всім, окрім улюбленої страви. Доводилося самому ставати до плити. Але, якщо я й сам можу з цим впоратися, то для чого мені така дружина? Вона просто лежить на ліжку після прибирання та миття посуду і гортає щось в телефоні. Хоча б раз за чотири роки могла б дослухатися до мене.

Та й не у варениках річ. Йдеться про комфорт і гармонію, яких у нас не було. Тому я й подав на розлучення. Вважаю, що не варто мучити ні себе, ні її таким союзом. Кожен із нас ще знайде собі свою людину, з якою створить міцну сім’ю. У це я точно вірю.

Чи правильно вчинив чоловік?

Можливо, не слід було поспішати?