– Провалюй до матусі в село, – кричала я чоловікові. Ніхто досі не розуміє, чому я так вчинила

Всі друзі досі дивуються. Мовляв, на старості років можна таке утнути? Просто я вигнала свого чоловіка геть.

Ми прожили у шлюбі майже 30 років. Здавалося, що Роман – чоловік моєї мрії. Ми познайомилися ще на першому курсі, спалахнула шалена іскра кохання й пристрасті. Але після весілля на народження дітей все змінилося. 

Я не могла спокійно відійти у магазин чи відпочити з подругами, адже чоловік тероризував мене дзвінками, а потім ще й допит влаштовував.

– А ти де була? А чому так довго? Ти точно була з друзями? Якщо ти мені зраджуєш, то я.. – ледь не щодня чула такі “погрози”.

Ще й свекруха постійно пхала свого носа у наші справи. І намовляла Романа, бо вважала, що я погана господиня та мати. 

– Ти глянь, як вона жахливо готує. Ох, синку, як тобі з дружиною не пощастило! – бідкалася свекруха. Вона навіть не соромилася при інших родичах сказати “добре” слівце. Вже тоді у мене з’явився голос, який шепотів “розлучися”. Але я не зважала. Сподівалася, що з часом чоловік все-таки зміниться у кращу сторону. 

А потім мої батьки порадували нам квартиру у місті. До того з Романом жили у селі, де не було жодних перспектив. Житло було великим просторим, майже у центрі міста. Я влаштувалася на роботу в місцевий магазин. Однак, Роман чомусь не поспішав.

– Ну там погані умови, не нормальний графік, мала зарплата, далеко їхати, – відповідав чоловік. Словом, таких відмовок у нього було безліч. 

Думаєте, що проблема біла тільки у роботі? Ні. Роман ніколи не допомагав мені у хатніх справах, навіть чашку після себе не хотів помити. Так що після важкої зміни я ще готувала нам вечерю, гралася з малюками та прибирала у квартирі. Рома або дивився футбол або десь з друзями пив пиво у барі. 

І так я прожила майже 30 років. На щастя, син не виріс таким з ледацюгою, як татусь. Зумів вступити на державну форму, поєднував навчання з роботою, часто приносив мені гроші. А донечка допомагала у господарстві. Зараз діти вже мають свої родини, живуть окремо. 

Тиждень тому вийшла на пенсію. Я вже планувала, як спокійно відпочиватиму, приїжджатиму до діток в гості та гратимуся з онуками. Але весь момент зіпсував Роман:

– А ти коли плануєш знайти собі нову роботу?

– Тобто “нову”? Я вийшла на пенсію…

– Ну але ти розумієш, що тих виплат нам не вистачатиме на життя? Так що візьми газету та пошукай оголошення, може комусь потрібна прибиральниця чи кухарка.

Я не стала терпіти такого нахабства. Майже 30 років я була для чоловіка не коханою дружиною, а просто Попелюшкою.

– Забирайся геть! – кричала я на все горло. А потім дістала валізу, зібрала його речі та викинула в під’їзд. 

Роман стояв непохитно та нічого не розумів. Видно, він думав, що я така безхребетна людина, яка виконуватиме всі накази, немов рабиня. 

– Провалюй до своєї матусі в село! Я не збираюся тебе утримувати, ти – справжній тюхтій, а не чоловік. 

Однак, діти досі не розуміють чому я так вчинила. Намагалися нас з батьком помирити, спеціально влаштовували зустрічі, але я не хотіла з ним навіть говорити. Ще й свекруха щодня телефонує та лається. Дорікає, що я погана жінка, раз виставила за поріг її коханого синочка. 

Але ви не уявляєте, як мені зараз стало легше дихати, немов камінь з грудей впав. Я прокидаюся щасливою та радісною. І жалію тільки про одне – що не прогнала Романа раніше. 

На вашу думку. жінка вчинила правильно? Можливо, Роман заслуговує на другий шанс?