– Привіт, не хочеш бути моїм татком? – сказала незнайома дівчинка, підійшовши до мене

Я з Машою прожив майже 10 років. Ми не розписувалися та не брали шлюб у церкві. А навіщо? Це є просто штамп у паспорті, який нічого не змінить. Ну хіба додасть нової тяганини з документами, переоформленням прізвища і так далі. 

Однак, Маша дуже хотіла малюка. Тим паче ми вже дорослі люди, маємо власне житло, хороші заробітні плати. Словом, пожили для себе. Вже й батьки почали насідати, мовляв, “а коли будемо чути тупіт ніжок”? І жарт про маленького песика вже не був таким смішним та доречним. 

Ми майже рік пробували, але безрезультатно. Тому вирішили звернутися до лікарів на ЕКЗ. Давали гарантію, що це дієва процедура та жінка з легкістю зможе завагітніти. 

Перша спроба вийшла невдалою. Друга, третя, п’ята…Маша впала у депресію, дуже схудла та багато плакала. Вона так змарніла та потухла, що не мала сил навіть зі ліжка піднятися до туалету. Тому ми пішли до психолога. Ні, я нізащо у світі не покину свою кохану Машку. Вона ж моє щастя та розрада. Буду поруч, щоб не трапилося. 

– Кохана, я тобі обіцяю, що ми впораємося з такою проблемою та у нас все буде добре. – заспокоював дружину. А вона тільки схлипувала. 

Але мені було боляче чути, як жінка плаче у подушку щоночі. А ще не могла спокійно дивитися на молодих матусь у магазині чи на рекламу дитячих підгузків. Раз зі злості навіть жбурнула пульт у телевізор та голосно кричала. Я ледь зумів її заспокоїти.

Я працюю на місцевому телебаченні та одного дня нас попросили зняти репортаж про дитячий будинок. Адже якийсь депутат там зробив ремонт, купив діткам багато іграшок. І вихованці влаштували невелике свято на честь подяки. Я прекрасно розумів, що це проплачена реклама перед виборами та не хотів їхати. 

– Петренко, ти або їдеш або я позбавляю тебе премії, – дорікав директор.

Ось я стою на порозі сиротинця, малюки такі радісні бігають з новими іграшками, депутат дає інтерв’ю. І тут хтось смикає мене за рукав. 

– Привіт. Тобі донька не потрібна? 

Біля мене стояла невелика дівчинка, років 5 на вигляд, золоті кучерики, немов у Рапунцель, і так блакитні оченятка. Як вона на мене дивилася пильно, немов детектив на допиті.

– Привіт. А ти хочеш, щоб я був твоїм татом? 

– Ну не знаю. Просто я побачила тебе, підійшла та вирішила запитати. 

– А тебе як звати? 

– Ксеня.

Я оторопів. Адже саме так ми хотіли назвати нашу донечку. До кінця знімання я дивився тільки на дівчинку. Звісною що інтерв’ю ми перезаписували декілька разів та я отримав догану. 

На офісі взяв декілька відео, на яких видно Ксеню. То вона грається іграшками, сидить на кріселку або ж просто жалісливим поглядом зиркає у камеру. А Маша заворожено дивилася на екран. Помітив, як вона витерла кутики очей від сліз

– Я хочу завтра поїхати до Ксені. Будь ласка, – жалісливо промовила до мене. 

Наступного дня ми купили для дівчинки фломастери, альбом, ляльку Барбі та м’якого зайчика. Вона так зраділа нашим подарункам, що міцно обійняла Машу. Жінка знов не могла стримати сліз. І вже через декілька хвилин ми сиділи у директора в кабінеті та писали заяву. 

Зараз Ксені вже 17, навчається в 11 класі. Отримує тільки відмінні оцінки та висить на дошці пошани. Я почуваюся найщасливішим батьком на землі. Боюся уявити, що було, якби я відмовився від зйомки того доленосного дня. 

А ви вірите, що така зустріч – це доля? Чому?