Щиро раділа за доньку, коли вона сказала за весілля. Та моє щастя не довго тривало

Щиро раділа, коли донька Ірина “вибилася в люди”. Їй вдалося після 11 класу вступити до міста, ще й на державну форму.

А що їй тут у селі робити? Коровам хвости крутити та з курами гуляти? Ні, я не хотіла, аби вона тут своє життя змарнувала. 

Отож, на 4 курсі доня потішила мене новиною – знайшла хлопця. Гарний красивий, місцевий. У нього ж батьком невеликий бізнес, має квартиру однокімнатну та машину. Хтось подумає, що моя донька – меркантильна дівчина, але це не так. Я раділа, що у них буде готове матеріальне щастя, аби після весілля ще довго не збирати на квартиру чи машину. 

До весілля справа швидко дійшла. Ну а чого їм чекати? Молоді, довго разом, вже моя Іра переїхала до нього. То чого дівці голову морочити? Для мене то взагалі гріх – жити разом, але не одружуватися. 

Десь перед Паскою донька зателефонувала:

– Мамо, ми приїдемо у суботу. Але, будь ласка, поводься нормально.

Таке прохання мене відверто засмутило. Як це “нормально”? Хіба я не знаю міри у випивці, лаюся за столом, як чоботар чи цмулю сигарети, що йде дим немов від паротяга. 

Але я не сварилася. З зранечку прокинулася, прибирала у хаті, стільки смачних страв наготувала – домашній борщик, котлетки, салатики, на десерт – тортик “Спартак”. 

Бачу, як на подвір’я заїжджає новенький джип – то явно моя Іра. Ще й зі сватами приїхали. Виходить така пані, у шубці, з сумочкою.

– Вітаю, любі гості, проходьте!

Тут до мене підбігає Іра з великим пакунками:

– Ма, тут суші, а зараз ще принесу салати.

– Які суші? Я ж борщик зварила!

– Тихо. Вони такого не люблять. Я навмисне купила суші та ще з кафе взяла деякі салати й десерти. Краще допоможи на стіл накрити.

Ось я отримала перший ніж у спину від доньки – бачте, пани такі вибагливі, не будуть їсти мій борщик та голубці. Весь час тільки суші наминали тими паличками, як китайці. Аби їм лиш глисти не завелися через ту рибу

– А ви тут давно живете? – питає сват і так оглядає хату уважно.

– Так, то ще мій батько хату збудував. Чоловіка рано не стало, донька ще й садок не ходила, то я тут сама все робила.

– Але гарна у вас місцина!

– Так, тут неподалік лісочок, річка.

– А скільки коштує земля?

Ну таке питання свата мене здивувало. Донька все перевела на жарт та почала розповідати за весілля. Правда, у мене настрій геть чисто зник і я до кінця застілля мовчала. 

Свати з її нареченим Павлом поїхали до міста, а донька вирішила ще залишитися на одну ніч. Правда, була у мене така чуйка, що вона не просто так тут залишилася. 

– Мамо, тут така справа. Словом, тато Павла хоче збудувати невеликий будиночок для туристів. Ну знаєш, такі як у Яремче, Коломиї. 

– І що? Нехай будує.

– А наша ділянка дуже йому сподобалася. І він думає її викупити у тебе, але я сказала, що ти просто так перепишеш.

– З якого це дива? 

Мамо, вони повністю оплачують нам весілля! А ще медовий місяць! Ну ти ж маєш якось їм віддячити за таке! 

Я втратила дар мови. Того вечора ми дуже полаялися, що донька забрала речі геть та пішла на останню маршрутку до міста. 

Я дуже довго плакала. Виходить, що дарма раділа так за Іру. Вона дорвалася до грошей, і тепер хоче ще й мене з хати вигнати? 

Донька досі тероризує мене дзвінками. Все дорікає тими грішми та весіллям. Але куди мені потім йти – то вона ще не придумала. Головне – що не переїжджати до них до міста на квартиру. 

Словом, ось у такій ситуації я опинилася. Сама не знаю, що далі робити. Адже Іра – моя єдина донька. А тут такий ніж у спину! До сліз неприємно це все згадувати.

Що б ви могли порадити жінці зробити?