Стареньку бабусю Орисю проводжали всі. І не соромилися казати їй правду в очі

Моя сусідка пані Орися – найкраща жінка на селі, яку я тільки знала. Однак, доля у неї така гірка, немов пуд солі. 

Отож, між нами різниця десь років 20, може більше. Я ще з дитинства пам’ятаю Орисю дорослою. Як вона завжди батькам по господарстві допомагала, на городі з ранку до ночі працювала. Я її ніколи не бачила ні в нашому місцевому клубі на вечірці чи просто на “кавалєрці” – майданчик, де збирається вся молодь нашого села. 

Не буду вдаватися у деталі, яким ще було життя пані Орисі. Тільки скажу одне – син у неї був першим красенем, Петро. Повірте, я й сама за ним трохи бігала потайки, слідкувала за огорожею, раз навіть з подругою підкинули йому таємного листа. А він навіть не прочитав, просто зім’яв та викинув у смітник. 

Я, здається, тоді вже переїхала жити у Рівне, а Орися з сином залишалася в селі. Вона доглядала за хатою, він виконував всю чоловічу роботу. Чи то її чоловік був ще тим пияком, чи давно пропав – ніхто не знав. Орися завжди тримала своє життя на замку від чужих очей.

Аж ось раз приїжджаю – а в садку грається малюк у колясці, біля нього така дівчина красива засмагає. 

– То Орисі невістка. Лєра чи Лєна, не згадаю. Петро як на 1 курсі поїхав вчитися, то аже на Різдво привіз цю кралю в село до матері. Вони так швидко хотіли одружитися, а потім вже й малюк народився. Тому тут не складно здогадатися, – розповіла мені останні плітки продавчиня Галина. 

А пані Орися немов почорніла, схудла. Вона ж весь час біля онука, на городі, в хаті порається, Петро на роботі, а невістка… просто засмагає на сонечку. 

Я сама не раз чула, як та Лєра чи Лєна сварилася з чоловіком та потайки палила у нас за сіном. І все намовляла Петра, аби продавали хату та переїжджали до її батьків у місто:

– Житомир велике місто, ти кращу роботу знайдеш. А тут яка перспектива? 

– Але я не можу хату продати!

– Ну тоді я пишу заяву на розлучення! Не хочу тут свою молодість погубити. 

Отож, нахабна невістка перемогла. Вони зібрали речі та вчотирьох переїхали до міста. Пані Орися віддала моїй мамі ключі, аби вона за хатою дивилася. Я час від часу туди заходила, прибирала, пилюку витирала, замітала осілий бруд. У пані Орисі так добре та затишно. І чому вона тут не залишилася? 

А десь через місяць бабуся повернулася. Сама до того ж. 

– Міське життя не для мене, чесно, дівчатка. Та і вони люди молоді, що я буду їй заважати та в чужу родину носа пхати, – весело відповіла пані Орися. Але за її посмішкою ховалися біль та розчарування. 

А вже через тиждень по селі, як та гадюка, поповзла правда – невістка, міська пані, постійно дорікала пані Орисі, забороняла з малюком гратися, хоча жили в одній квартирі. А Петро нічого не міг вдіяти, бо був ще тим підкаблучником. І ось та Лена чи Лєра поставила ультиматум. Не важко здогадатися, чого вона хотіла від Петра. 

Так пані Орися повернулася до хати. Ми їй з мамою інколи допомагали продуктами, ліками, мій чоловік їй дах перекрив та старі дерева попиляв. Але після ковіду, десь тої весни, пані Орися так захворіла, що аж з ліжка не могла піднятися. 

Ні Петро, ні невістка з онуком не приїхали тоді на похорон. Ми всім селом здавали кошти і на труну, і на ділянку, і на молитву. Знаєте, так всі сусіди голосили за нею, немов за рідною матусею. Адже пані Орися була такою доброю та світлою людиною. 

І найбільше у цій ситуації мені дуже шкода її сина. Адже він так віддалився від рідної, старенької матері. Сам виріс без батька, знав, як Орися його любила та опікала. А тут навіть не приїхав провести рідну матір в останню путь.

Як йому тільки живеться? Совість хоча б є? Я щиро не розумію таких людей. Адже мати – це найрідніша людина….

А Ви б дали другий шанс чоловікові? Чому?