Субота, 7 ранку. Ми хотіли з чоловіком виспатися після важкого тижня. Але наш сон перервав неочікуваний гість, якого ми не запрошували

Субота, 7 ранку. Ми з чоловіком хотіли виспатися до обіду, адже позаду був дійсно важкий робочий тиждень. Конференції, ділові зустрічі з клієнтами, підписання різни угод. Ох, як згадаю – голова одразу починає пухнути від болю. 

Але 7:05 мене розбудив дзвінок мами: 

– Відчиняй, я приїхала. 

“Ну все, веселощі закінчилися” – подумала я, накинула халат, взула капці та почовгала до дверей. На порозі стояла моя мама з великими пакетами. 

– Ось, привезла вам помідорки!

– Мамо, у Сергія алергія. А я таке давно не їм, я купую маленькі, сорт “чері”. 

– Ну нічого, я зараз вам тортик спечу.

– Який тортик о 7 ранку?!

– Та нічого, я тут все розкладу, а ти піди, ще подрімай.

Я почовгала до спальні. Бачу, як на мене вже невдоволено зиркає Сергій “ну що, знову?!”. Я невдоволено похитала головою на знак згоди, він промукав та накрився ковдрою. 

Ми спокійно подрімали рівно 3 хвилини. Різко прокинулися від грюкоту на кухні.

– Доню, а я тут розбила чашку, ту таку чорну, там ще якась дурня написана, то не твоя? – кричить на все горло мама. 

– Мамо, це Сергієві на роботі співробітники подарували! 

– Ой, ні нічого, я йому нову куплю! Бо ця якась така не красива. Як з неї можна щось пити? 

“Спокійно не вдасться поспати” – думала я та вирушила на кухню. І там на мене чекав повний сюрприз – вчорашня піца та сік валялися в смітнику, зате у холодильнику повні полиці овочів, фруктів, якоїсь незрозумілої консервації.

– Доню, то все домашнє, свіженьке, от вам сальце, рулька, кишка, тут ще десь має бути кисіль.

– Мамо, ми таке не їмо! 

– То я що дарма робила? Це ж таке смачне, не те, що ваші ці магазинні продукти! 

Знаєте, я дуже люблю свою маму та ціную, але у неї є одна дурна звичка – командувати. Відкрито вона це, звісно, не робить, але вже не вперше так псує нам вихідні. Ми її продукти просто викидаємо геть, адже не любимо ні сала, ні рульки. Все таке жирне, гидота! 

Просто є одна така межа, яку я не можу перейти – цю квартиру, де ми зараз живемо з Сергієм, мама нам подарувала. Вона їй ще років 5 тому перейшла у спадок від моєї бабусі. Тут спершу жила молода родина, ми її в оренду здавали. А ось після весілля мама віддала нам ключі. Ми зробили ремонт, оновили деякі меблі. 

Раз Сергій натякнув мамі, що вона тут гість та не має так командувати. Ох, краще б він тримав язика за зубами.

– Тобто “гість”? Зятю, ти, здається, вже кордони переплутав, бо не забувай, хто вам це житло подарував! Так що я тут власниця по документах, – дорікала мама. 

Мамі все тут не подобається – ні меблі, ні шпалери, навіть стіл, який ми купили за власні кошти! Все норовить до чогось причепитися та дорікнути, які ж ми погані господарі. Раз приїхала, коли ми були на морі, та навела свій лад – повісила старі штори, пересунула комод, що подряпини на підлозі залишилися, викинула мої вазони та поставила… кактус. 

Я намагалася їй пояснити, що ми вже дорослі та самостійні. Але толку нуль – вона вперта, як баран. Не хоче нічого чути. У мене вже закрадається думка, що вона більше переймається за квартиру, аніж за нас. Тому все тут так контролює. 

Мені 23, Сергієві 25. Ми ще молоді, хочемо світом подорожувати, купити машину, думаємо змінити роботу. Але мама нас дзьобає, як та птаха зерно – ну коли вже дітки, вона хоче онуків бавити. І не доходить взагалі, не чує ні мене, ні Сергія. Здається, що одного дня вона принесе нам немовлятко і скаже “ось ваша дитина, бавте!”. 

Словом, ми з чоловіком плануємо взагалі з’їхати з цієї квартири. Байдуже, що тут все безкоштовно, готові платити будь-які гроші, тільки б мама не приїздила. Але я боюся, що це її дуже засмутить та ми посваримося. Адже вона мене сама на ноги підіймала, по суті, у неї нема ні подруг, ні знайомих. Як вона буде без мене? 

Дівчині варто поговорити з мамою? Як би Ви пояснили їй таку поведінку?