Свого зятя я дуже поважаю і хвалю, ставлю його в приклад, жаль тільки, що він повівся на таку вертихвістку як моя донька – пропаде хлопець

Усе своє життя я пестила доню, як тільки могла. Усе їй віддавала. Це було бажання зробити її життя кращим, ніж було моє. Колись я й могла тільки мріяти про те, що зараз можу дати своїй дочці. Але, схоже, дарма це все було. Ніхто щедрості не оцінив, а в результаті доня ще й егоїсткою виросла.

Про вагітність я дізналася через декілька місяців після одруження. Скажете, що проблем немає. Мовляв, дитина  і батька має, і дах над головою є, і сім’я дружня. Усе так і було, але батьками ставати ми не поспішали. Планували трохи пожити для себе. Втім, вийшло, як вийшло. Позбуватися дитини я не хотіла. Не взяла б такий гріх на душу. Довелося народжувати.

Вона була у нас єдиною дитиною. Ми вкладали у неї все, бо мали бажання та можливість. Ось вона й розуміла, що в неї є неабиякі переваги, якими з кожним роком користувалася все активніше та активніше. І йдеться не тільки про вимагання іграшок у магазинах, істерики та забаганки, а й про примхи у свідомому віці. Квартиру на неї перепиши, грошей дай, їсти приготуй. Ніякої поваги до батьків. Але я терпіла, бо знала, що сама її такою виховала. 

Як ви вже зрозуміли, допомоги від такої доньки не дочекаєшся. Вона вміла тільки лежати на ліжку і давати розпорядження, що і хто повинен для неї зробити. Тож господиня з неї така собі. Кілька разів я намагалася поговорити з нею і навіть хотіла змусити щось робити, але далі сварки зі скандалом це не заходило. Тож я вирішила не псувати нерви собі і робити все самостійно. Далі було її цілковите фінансове утримання, незважаючи на повноліття. Вона навіть вчилася в університеті, але й тут лінь узяла своє. Підробітки її не цікавили, а про офіційну роботу взагалі мовчу.

Стільки часу та сил я витратила на її виховання, але все марно. Зараз переінакшувати щось пізно, тож живемо, як можемо. Нервів не вистачає.

Після другого курсу доня кинула університет. Нам нічого не сказала, тож ми продовжували пересилати їй кошти за навчання, навіть не знаючи, на що вони йдуть насправді. Охоти до роботи у дитини не було. Я навіть здивувалася, коли вона заявила, що йде на курси манікюру. Повірила, що хоча б у цій сфері вона знайде себе. Але й там потрібно постійно вчитися новим технікам, дизайнам, купляти матеріали. І як тільки доня це зрозуміла, кинула й це заняття.  

Єдине, з чим моїй доньці пощастило, чоловік. У мене просто злотий зять: такий красивий, розумний, поблажливий. 

– Андрійку, у моєї доньки не такий легкий характер, і сам знаєш. Ти точно хочеш прожити з нею все життя?

– Для чого ви наговорюєте на Світлану. У вас така хороша дочка…

З хорошого у неї хіба що врода: чорнява, фігуриста, висока, блакитноока – нерідко саме цими принадами  й користувалася. 

Я дуже боялася, що свати її не приймуть, як тільки зрозуміють, що з нею не так легко. Упродовж всього весілля думала, щоб вона чогось зайвого не сказала або не зробила. Втім, наче обійшлося. Виявилося, я виховала ще ту актрису. При людях вона така хороша, слухняна та любляча – просто слів немає.  

Після весілля молодята залишилися жити у  мене. Я б до свекрухи й не пустила. А то сваха вигнала б мою доньку через рік ще й, не дай Бог, з дитям на руках.  Отак ми й зажили четверо в одному домі. Світлана швидко розділила між нами обов’язки, а сама й далі ледарює.

Мене аж серце болить, коли бачу, як замучений Андрій після роботи ще й посуд мити стає. За це картаю найбільше саму себе, бо розумію, що так виховала власну дитину. Потрібно було їй менше дозволяти і краще показувати життєві реалії. Шкода, що зараз уже нічого не зміниш.

Тим часом зять працює на двох роботах, хоче починати власний бізнес. Золото, а не дитина! Такі перспективи у такому юному віці! Жаль тільки, що він опинився поруч з моєю донькою. Вона ж його під каблук взяла і не відпускає. Сама нічого не заробляє, зате тратить пристойно. І все коштом коханого. Він усі її примхи виконує. Аж соромно на таке дивитися. Хіба можна так вертіти людиною? Але в цьому моя донька – найкраща!

Останнім часом Світлана ще й ображатися на мене почала, бо помітила, що у сварках я найчастіше підтримую зятя, а не її. А чого мені її шкодувати? Через те, що добре в житті влаштувалася? Я їй всі її недоліки постійно перераховую. Думаю, що це якось її напоумить. Та де там!

Вона тільки ще більше злиться.

А я не збагну чому. Я ж об’єктивно оцінюю ситуацію. Так і є, вона у мене ще та вертихвістка. Зате Андрій постійно шкодує кохану – ось так сильно він її любить. Захищає її завжди, навіть зі мною готовий посваритися, щоб тільки я не чіпала Світлану.

Ми з чоловіком усе можливе робимо для дітей. Хочемо, щоб добре було обом, а не тільки нашій доні. Хто ж іще тут про Андрія подбає, як не ми?

Світлана ж продовжує висіти на шиї у чоловіка. Не платить ні за комуналку, на за продукти – усе на чоловікові. Хоч би за побутові справи взялася. Але ж ні, на це у неї часу немає. Зранку манікюр, з обіду шопінг, а потім до клубу з подругами. Справжня принцеса.

Ясна річ, що свати не дуже задоволені такою її поведінкою. Я й сама не стрибаю від щастя. Але намагаюся переконати всіх, що це період такий – мине скоро.  А сама нахвалюю їхнього сина, бо ж навіть є за що.

Ви можете подумати, що я так навмисне перебільшую, бо  не люблю власну дочку. Але це не так. Я її любила і продовжую любити. Втім, тільки зараз зрозуміла, які плоди дала така гіперопіка. 

Зараз Світлана вагітна. Сподіваюся, народження дитини змінить її. Або ж я й сама буду за те, щоб Андрій подав на розлучення. А то дитя потім також на його плечах буде.

Чоловікам же не тільки красива обгортка потрібна, а й вміла господиня, співчутлива жінка та любляча мати. Я вже втомилася спостерігати, як Світлана своїми ж руками руйнує власне життя. А допомогти нічим не можу. Може, ви щось порадите?

Як вчинити у такому випадку?