Я зіставила факти і не могла повірити, що йшлося про мого Ігоря, думала – збіг, але через декілька місяців він справді привів у мій дім ту вертихвістку

Я завжди і всім розхвалювала свого сина. Мовляв, він у мене такий хороший, розумний і добрий. Та ще й на вроду який! За ним і справді бігали дівчата, що в школі, що в університеті, але вибрав він собі жінку з дитиною. Розписалися і жили в гуртожитку, де мусили троє тіснитися в маленькій кімнатчині. 

Що ж, я розумію, що це їхні особисті справи втручатися не збираюсь, але все одно вибір сина не схвалюю.

Якщо мого Ігоря все влаштовує, то нехай так і буде. 

Але не минуло й року, як у нас трапилася серйозна сімейна сварка. Вона призвела навіть до розлучення, а винною, на жаль, тоді зробили мене.

Якось вирішили вони всією сім’єю до мене в гості прийти. Благо, попередили заздалегідь, то я встигла і пиріжків напекти і борщику зварити. Якраз закінчувала приготування, як вони на поріг ступили.

Кажу, ідіть у вітальню, подивіться трохи телевізор, а я все на стіл накладу і покличу вас. У мене кухня маленька, тож зайвих людей, коли я заклопотана, мені там не треба.

Погодилися.

Прибігає до мене мій названий онук Артемко. У руках тримає якісь ключі. Я ж розумію, що це синові, певне, від квартири чи від машини.  

– Артеме, краще постав на місце, бо тато буде сваритися. Загубиш і додому підете пішки!

Хлопча зацікавлено глянуло на бабуню і втекло до батьків. 

Господиня накрила стіл і покликала гостей до столу. Побалакали, поїли і вирішили, що час прощатися.  Стоять у коридорі, прощаються. І мій Ігор починає шукати ключі.

– Малий бавився ними, мамі відніс, – каже Світлана. – Я чула, як вона йому говорила, що ми додому пішки підемо. Певне хотіла, щоб він їй віддав ключі.

– Артем грався ключами. Я нічого проти вас не маю, просто сказала, щоб він не загубив. 

–  Розказуй, куди заховав ключі?-  невістка нахилилася до сина.

Дитина мовчить і тільки на стареньку показує. Та своєю чергою лише руками розводить. Шукали всією сім’єю аж доки не натрапити на них у куртці Світлани.

– Я не знаю, що вони там роблять. Я твоїх речей не торкаюся. Це взагалі твоя матір підкинула! 

– І для чого? – спитала я.

– Як для чого? Я ж знаю, що ви ні мене, ні мого сина не любите. Навіть Ігоря за такий вибір засуджуєте. Але у вас не вийде довести свої хитрі плати до кінця. Вам не вдасться нас розлучити. 

Ми із сином переглянулися. 

Цілий спектакль Світлана влаштувала у моєму домі.

Коли всі пішли, я аж розплакалася. Хіба ж я хоч слово криве в її бік казала? За що вона так? Кого я розлучити хочу? 

А наступного дня я дізналася, що Ігор подає на розлучення. Він на моїй стороні і не хоче жити з жінкою, яка ладна оббрехати його матір.

Насправді мене це засмутило ще більше. Вийшло так, що я справді стала причиною нещасливої долі сина, хоч і не хотіла того.

Почала впрошувати сина не робити цього. Але він твердо стояв на своєму. Я навіть збагнути не могла, що коїться.

Правда ж випливла неочікувано.

Поверталася якось із ринку, сіла в маршрутку, передала за проїзд. Переді мною ще така молода дівчина сиділа, по телефону балакала. Ну і я частину розмови мимоволі почула.

 – Так, він нарешті розлучається! Скоро ми одружимося. Ні, про мене ще ніхто не знає Там, коротше, усе так складно… Підставив її власноруч, а потім сцену влаштував, мовляв, не буде жити із жінкою, здатною оббрехати його маму. Ось і все. Тепер чекаю на сватання.

Я оторопіла. Про кого це вона? Хіба про мого Ігоря? Хотілося вірити, що це збіг.

Але через кілька місяців синочок привів у мій дім нову невістку. Ту саму із маршрутки. Я її одразу впізнала. У мене аж земля пішла з-під ніг. Я й гадки не мала, що мій Ігор здатен на таку підлість.

Ось головний винуватець сімейної сварки.

Я вигнала обох, сказала, що ноги синової більше бачити в себе не хочу. 

Кілька днів ходила, мов у воду опущена, а потім вирішила піти до Світлани. Треба було попросити пробачення в неї. Відтоді ми й почали їздити в гості одна до одної. Я досі з Артемом їй допомагаю. Уже й справді, як рідний онук.  

А ви очікували, що все закінчиться саме так?