Я виросла у бідній родині. Батька не стало ще до мого народження. У мами зі свекрухою були кепські стосунки, тому вона навіть не хотіла приходити на мої дні народження чи просто гуляти. Тому я виросла з мамусею та бабусею у невеликій, двокімнатній квартирі у спальному районі Сихова.
Тоді мене не цікавили ні іграшки, ні нові телефони чи гарні сукні. У бабусі була невелика дача, там росли різні ягоди. Тому влітку, коли мої однокласники відпочивали у таборах чи на морі, я їхала на дачу, збирала полуницю, вишню, черешню, квіти та їхала на базар їх продавати. Коли підросла – була нянькою та репетитором для молодших дітей, сусідка просила.
Помалу назбирала гроші на нову шафу для мами, бабусі на телефон, а собі відкладала на курси манікюру. Я дуже хотіла працювати у сфері краси. Мені так подобалися дивитися, як жінки малюють такі цікаві узори на нігтиках, пилочкою так водять, у красивих формах сидять. Та і в мене не було такої розкоші, щоб зробити собі дорогий манікюр чи наростити вії.
Зараз у мене все добре. Як то кажуть – помалу, але впевнено йшла до своєї мети. Мені вже 25, з нареченим живемо на його власній квартирі. Мій Мишко допоміг з відкриттям салону – шукав приміщення, домовлявся з майстрами, оплачував ремонт та купівлю меблів. Так, це невелика студія, але я власниця! Зі мною ще працюють дівчатка, ми дуже добре ладнаємо.
Тиждень тому у мене була зустріч випускників. Чесно кажучи, я не дуже хотіла йти на таке “свято”, бо у школі мене всі ображали. Звісно, через відсутність грошей у родині. Ось така була причина, щоб назвати мене “Попелюшка”, “Жебрачка”, і це ще квіточки.
Однак, я хотіла втерти носа всім. Купила красиву сукню, дівчатка з салону зробили мені зачіску та макіяж. Чоловік підвіз до ресторану.
Вам буде цікаво прочитати:
- Моя подруга вийшла заміж за турка. Розповідаю про її “щасливий” шлюб
- Я без попередження приїхала з Німеччини до Чернігова. Звісно, чоловік був здивований, коли побачив мене та дітей. Але я помітила, що він щось приховує
- Моя подруга оригінально та цікаво помстилася за зраду. Однак, я не розуміла одного – а навіщо з дітками так чинити? Вони ж не винні!
Сіла за стіл, почали якраз виносити шампанське та закуску. Всі гарно випили. сміються. Вийшла у туалет, щоб поправити зачіску. І тут чую, як розмовляє Олена та Мирослава (доньки багатеньких батьків, розбещені дуже).
– Ну ти бачила? А я тобі казала, що вона знайшла собі якогось козла, розводить на гроші!
– Ну я б так не сказала, машинка така-собі, старенька. Айфон у неї останній. А сукня… Ну не знаю, може той хахаль не такий багатенький Буратіно?
– Та я тобі точно кажу – салон та машину отримала тільки через ліжко.
Такі слова мене просто допікали до сліз. Я хотіла вчепитися їм у нахабні пики та вирвати язик. Та стримала себе. Чесно, мені було так неприємно сидіти в кафе, що пішла геть. У мене не було шкільних друзів. Що я взагалі забула на тій зустрічі?
Викликала таксі, поїхала додому. Але всю дорогу мене мучило одне питання – чому люди такі злі? Невже ніхто не думає, що разі дівчина з бідної родини, то може всього досягнути сама? Хіба я не приклад того, що можна бути сильно та йти до мрії? Навіщо все зводити до чоловіка та його грошей?! Мій Мишко – не мільйонер, а звичайний програміст!
Невже всі ті однокласники забули, як я влітку працювала. Забули, що я одягалася у секонд хенді? Ось тільки знайшла чоловіка – то все, я “утриманка”, розплачуюся за салон та квартиру чи машину своїм тілом?
І смішно, і сумно. Я гадала, що зможу всім доказати, що краща за них всіх. А так вийшло, що тільки осоромилася…
Варто забути про таку “зустріч” чи помститися за ці погані слова?
