Тоді була субота, з я маленькою донечкою поїхала у село до батьків, а чоловік залишився вдома. Однак, мої плани змінилися та я повернулася того ж вечора. Почула, як у кімнаті хтось сміявся. Це був жіночий голос

Я тоді працювала секретаркою, Іван – заступником директора. Досі згадую, коли вперше його побачила – до кабінету заходить молодий, красивий чоловік, приємно посміхається. Настільки було ніяково, що я боялася на нього навіть глянути. Відтоді Іван ледь не щодня заходив у мій кабінет “у справах”. Пригощав смачною кавою з круасанами, підвозив після роботи додому. Не розумію, чому серед всіх дівчат він обрав мене. Я звичайна сіра мишка, яку ніхто в офіс не помічає. Так наш роман переріс у серйозні стосунки  вже через 6 місяців ми одружилися. 

Я думала, що це не життя, а казка – поруч коханий чоловік, який мене любить та оберігає, під серцем я ношу його дитинку. У нас все було добре або ж мені просто здавалося. 

Словом, коли нашій донечці Юлі було 3 рочки, то Івану запропонували підвищення на роботі. Та і чесно, мені вже нудно було сидіти у декретній відпустці. Ми порадилися з чоловіком та вирішили найняти нянечку. Я хотіла для донечки найняти тільки найкращого працівника, тому ми довго обрали кандидатку. Було десятки дівчат. І ось нарешті знайшли – Марта. Мила, привітна, закінчила педагогічний коледж, працювала вихователькою у дитячому садку. Словом, просто справжній скарб! 

У мене не було до неї жодних претензій, вона вчасно приїжджала, гралася з донею, навчила її рахувати і помалу писати деякі букви. Я зі спокійною душею залишала Юлю та їхала в офіс на роботу. 

В суботу зранку я поїхала з донечкою в село до моїх батьків. Іван, на жаль, не зміг відпроситися, адже на роботі було багато справ, треба виходити у вихідний день. Він нас провів до автобусної зупинки та купив квитки назад. Повинні повернутися в неділю під вечір. 

Однак, плани змінилися – донечці стало погано, тому мій тато на машині відвіз нас до міста. Все-таки, краще нехай наш сімейний лікар огляне. Хотіла забігти додому, щоб взяти всі документи. Помітила, що світло у спальні ввімкнене – можливо, що Іван вже вдома? Але коли відчинила двері, то почула знайомий сміх. А ще туфлі та курточку. У мене таких речей точно нема. 

Підкралася до кімнати та легко штовхнула двері – у кімнаті був мій Іван та Марта. Помітила два келихи, шампанське, троянди. І тут все зрозуміла. Хутчіше вибігла з квартири, витерла сльози у під’їзді та сіла до тата в машину. Іван телефонував декілька разів, але я не хотіла підіймати слухавку. 

Звісно, що я одразу звільнила Марту. А ось що робити з чоловіком – не знаю. Не хочу, щоб наша донечка росла у не повній родині. Так, я його досі щиро кохаю, але не можу забути цю зраду. Як він міг зі мною ось так вчинити? А куди я потім поїду за малою дитиною на руках? Адже квартира, машина – це все власність Івана, я хіба в село до батьків повернуся. Суд я точно програю та ніхто не віддасть Юлю мені під опіку. 

Залишається один варіант – терпіти. Іван щоразу намагався знайти собі нове виправдання, просив вибачення та обіцяв, що такого більше не повториться. Але я не вірю…

Жінці варто залишатися поруч з таким горе-чоловіком? Чому?