Того вечора до мене зателефонувала мама і розповіла один секрет. Спершу я подумала, що вона так жартує

Я повернулася додому втомленою, хотіла тільки одного – теплий душ та філіжанка кави. Але телефонний дзвінок відволік від релаксу.

– Доню, дідуся не стало. Серце, знаєш, він довго хворів. Мені пані Галя декілька хвилин тому сказала. Я завтра їду в село, треба ж папери про спадок підписати. Ти зі мною? – плакала мама у слухавку. 

Спершу я не могла зрозуміти. Який дідусь? Мама казала, що його вже давно на цьому світі нема. Можливо, це сусідка щось наплутала?

– Ну, словом, я тобі сама про нього нічого не хотіла розповідати. Він давно пішов з родини, я ще сама до школи ходила. Ні аліментів, ні привітань. І тоді минуло, здається, років 20 чи більше. Ти якраз народилася. Він тільки один раз зателефонував до мене. Почав вітати, бажав щастя та здоров’я і хотів з тобою побачитися. Навіть подарунок вже купив. А я просто кинула слухавку та заблокувала його номер… – зізналася матуся. 

Я розуміла моя маму. Адже також опинилася на її місці – мій татко нас покинув. Знайшов нову жінку з дитиною. Так ми залишилися удвох. Я навіть до психолога записалася, щоб якось побороти цю образу. Але відчуваю, що вона досі сидить глибоко у моєму крихітному серденьку.

– Добре. Купи квитки на ранок, я візьму на роботі відгул. 

Вже о 9 ранку ми з мамою стояли на вокзалі. Виявилося, що до села їхати недалеко, всього 20 хвилин на автобусі. Я намагалася зберігати спокій, а мама нервово смикала ручки своєї сумочки та щоразу озиралася по боках. 

– Ну, це тут, здається, Шевченка 3, – показала мама на стареньку хату. 

Паркан покосився, на даху не вистачало черепиці, де-не-де вибиті шибки з вікон. А ще трава така висока, що мені на каблуках була по коліна. Видно, що тут давно не робили ремонт. 

Я повільно зайшла до кімнати. Знаєте, хоча тут була пригнила підлога і меблі, однак, дуже затишно. Навіть приємно пахло яблуками та горіхами. Відчинила старі двері. Своїм поскрипуванням вони немов припрошували зайти до кімнати. Ліжко, тепле покривало, декілька подушок та ікони. Помітила на столику затерте чорно-біле фото. 

– Мамо, йди сюди.

Вона тремтячою рукою провела по фотографії. 

– Це мама, ти ж впізнаєш бабусю? Це я така маленька з котиком. А заді нас стоїть тато. У формі, він був військовим. Дослужився до полковника. Але за станом здоров’я вийшов на пенсію, – тихо розповідала мама. Я помітила, як по її щоці пробігла скупа сльоза.

Вона вийшла на вулицю, щоб подихати свіжим повітрям. А я почала наводити лад у кімнаті. Витерла дзеркало від пилюки, позамітала підлогу від бруду. Вирішила дістатися до старого комоду, перевірити, чи там все на місці. Не було ні документів, ні грошей, тільки невеличкий лист. 

“Для Лесі” – видно, що писали тремтячою рукою, бо букви неохайні. Ну раз це для мене, то треба прочитати. 

“Привіт, моя мила Лесю. Це я, твій дідусь Геннадій. Можливо, що ти ніколи не знайдеш цього листа. Але не втрачаю надію, що все-таки, ти колись приїдеш до мене. Словом, багато я дурниць зробив і зараз на старості розплачуюсь.. Шкодую, що покинув твою бабцю та маму. Розумію, вони мають повне право на мене сердитися. Знаю, що нема мені прощення та спокути. Цей будинок мені дістався від моїх батьків. Так, це не палац, але як тут красиво весною, особливо, коли цвітуть яблуні. Ти б знала…

Віддаю цю хатинку тобі. Будь ласка, не продавай її нікому. Хочу, щоб тут жила пам’ять про мою родину. Але це ще не все. Знайдеш у нижній шухляді теку з документами. Сподіваюся, що миші тебе не випередили. Це офіційно затверджені нотаріусом папери. Я переоформив будинок на тебе. А ще залишав у банку на збереження круглу суму. Ти доросла, знайдеш їм місце в побуті. 

Знаєш, після такої спокути мені легше піти на той світ. Бо вже зачекалися там. 

Цілую, твій дідусь Гена”. 

Я перечитувала цей лист знову та знову. Навіть маму закликала, можливо, вона щось знає. Такий неочікуваний сюрприз відняв у нас мову. 

А цього літа ми відпочивали у цьому будиночку. Мамі так сподобалося, що вона вирішила тут залишитися. На стріху знайшла старі фотографії та розмістила їх на всій стіні в залі. І найбільший портрет дідуся у військовій формі повісила над каміном. На гроші з банку ми зробили ремонт та ще й купили мені невелику автівку. Менеджер сказав, що дідусь майже 10 років поспіль відкладав гроші на рахунок. 

– Спасибі, дідусю. Ти завжди житимеш у моєму серці, – тихо промовила я. Зловила на долоні сонячного зайчика. Здається, що на небі хтось почув ці слова… 

А ви б змогли прийняти такий подарунок? Дівчина вчинила правильно?