“Це Мурчик. Мені його тітка дала. Сказала доглядати за ним,”- ось так у сім’ї Ірини з’явилося поповнення. Тепер вони мирно жили утрьох, аж доки жінка не зустріла Олександра

Ірина кохала Сашка до нестями. Вірила, що була найщасливішою жінкою у світі тільки тому, що зустріла такого чоловіка.

Того дня він пообіцяв зайти до неї, тож із самого ранку вона метушилася, прибирала, розкладала все на свої місця. А потім дуже довго збиралася. Слід було підкреслити природну красу. Вона металася туди-сюди, забуваючи, що збиралася зробити. Чесала волосся, фарбувала губи, підбирала сукню – хапалася за все і не виходило нічого. Але треба було поспішати.

Насправді Ірина – не наївний підліток. Вона давно уже має сина. Навіть була заміжня. Але у тому шлюбі вона скоріш вдавала, що любить, аніж любила по-справжньому. Спочатку подумала, що закохалася по вуха, а потім збагнула, що й коханням це не було. Тому, напевне, і залишилася матір’ю-одиначкою. Пожила трохи із чоловіком у його місті, а потім розлучилася і повернулась до батьківського дому.

Потім дізналася, що вагітна. А від чоловіка і слідів не лишилося. Годі його тепер шукати. Сама ж утекла від нього.

Згодом жінка народила хлопчика. Зате тепер було заради кого рухатися далі. Уже самотність не зжирала зсередини. Дитя виявилося таким красивим. Хороші ж гени передалися. Ірина й сама ще та красуня. Та й рідний батько малюка на вроду не жалівся. Тож з дитинкою дівчині пощастило. До миловидності ще й спокійний характер додався: спав собі увесь час, а коли прокидався, то тільки очицями чорними дивився на неї. Ні звуку не видасть, доки не потривожиш. Хворів рідко, тож лікарняні пороги Ірина не оббивала. Тішилася жінка своїм Максимком, як могла.

Це було чудове маля. Хлопчик ріс просто на очах. Спочатку просто не заважав неньці займатися побутовими справами. Навіть коли одного разу жінка випадково помітила, що син застряг головою між стільцями, то спочатку сильно злякалася, а тоді здивувалася, що він мовчки намагався вибратися звідти. Тільки сопів і мовчав, намагаючись розсунути стільці рученятами. А коли підріс, то допомагати почав. Міг і прибрати, і іграшки за собою поскладати, і брудний одяг у кошик скласти – усе, що матір тільки попросить. 

З віком проблем, на диво, не додавалося. Мати була спокійною за сина. Вона завжди відпускала його пограти у двір. Тільки говорила, щоб кожні 10 хвилин той підбігав до вікна і звітував, що все у нього гаразд. 

Дитя годинника не мало. Орієнтиром була інтуїція. От він і бігав кожні три хвилини і кричав, аж доки матір не відгукувалася. 

Одного разу Ірина відповіла синові, але той так і продовжив стояти біля вікна.

– Що таке? Іди, грайся

– Ти мені не посміхнулася …

Мати розсміялася.

А одного разу син із прогулянки приніс додому кошеня.

–Мені його тітка віддала. Сказала, що його Мурчиком звуть. Сказала, щоб я за ним доглядав.

Жінка тільки головою похитала, руки на грудях схрестивши. Що ж вона могла відповісти дитині?

– Він, напевно, голодний. Ходіть вечеряти обоє.

Тепер у сім’ї Ірини було троє осіб. Жили мирно, аж доки жінка не зустріла Олександра.

Одружений чоловік так жодного разу і не був. Дивно, бо вік та статність мали б взяти своє. Але все ж… Працював кавалер Ірини на меблевій фабриці. Заробляв непогано.

Спочатку вони просто спілкувалися, зустрічаючись на нейтральній території. А потім чоловік зачастив і почав залишатися у знайомої на ніч.

Говірливим Олександр не був, їв багато, пив – не дуже, заробляв нормально. Зрештою, Ірині все подобалося. Тож щовечора вона чекала коханого з роботи.

Того разу все було, як і завжди: робота, дім, вечеря. Ще біля дверей чоловік привітався із сином Ірини, як робив щоразу. Пройшов до кухні. Сів за стіл. Ірина якраз закінчувала готувати вечерю.

Поїли і вирішили, що завтра слід погуляти в парку. Вихідний день, то чому вдома сидіти?

Хлоп’я кивнуло і, схопивши Мурчика, побігло до своєї кімнати.

Ірина залишилася наодинці з чоловіком. І чи не вперше за весь цей час Олександр почав розмову про одруження.

– Думаю, що слід це все узаконити нарешті. Жити поки що у тебе будемо. Потім побачимо. А мою квартиру здавати можна. Тільки, знаєш … Я котів не люблю. Було б добре, якби ми Мурчика віддали. Тоді й мені спокійніше буде.  

– Котів не любиш? – перепитала Ірина.  

– Так, Мурчика вашого …

Обоє замовкли. 

Минуло хвилини зо дві, доки Олександр знову порушив тишу.

– А дитину в село відправимо. У мене там мама. Хай дитина подихає свіжим повітрям.  свіже. Там і школа є. Хай дитя відпочине. А ми з тобою ще молоді – своїх народимо.

Ірина аж заціпеніла. Вона все намагалася збагнути, чи й справді їй не причулося те все, про що говорив чоловік.

Олександр дивився на жінку, очікуючи схвалення своєї пропозиції. Але вона тільки мовчала. Потім підвелася з місця, підійшла до речей Олександра, які він тільки перевіз до її квартири, не встигнувши навіть розпакувати та розкласти.

– Бери їй і йди… 

– Куди ж мені йти? Чому?

– До себе або до матері в село. Як хочеш. Ти котів не любиш, а я Мурчика обожнюю. Якось і втрьох проживемо. 

Як вважаєте, чи вчинила Ірина правильно?