Не можу назвати себе побожною жінкою. З чоловіком шлюб не брали, дітей не хрестили.
Але одного дня я зрозуміла, що вчинила найбільший гріх – не пускала Бога у серце.
Мій чоловік Петро військовий, тому ще 24 лютого зранку його терміново викликали.
“Збирай речі, на тебе вже чекають” – чула я у слухавку. Поки Петро спокійно складав у рюкзак штани, футболки, светри… Я судомно бігала по квартирі.
Мого чоловіка відправляють на війну! Його там можуть вбити!
Тиждень я жила немов на голках. А одного дня (неділя, здається) йшла з АТБ та чомусь завернула…до церкви. Служба давно закінчилася, був хіба старий отець біля вівтаря.
Вам буде цікаво прочитати:
- Моя подруга вийшла заміж за турка. Розповідаю про її “щасливий” шлюб
- Я без попередження приїхала з Німеччини до Чернігова. Звісно, чоловік був здивований, коли побачив мене та дітей. Але я помітила, що він щось приховує
- Моя подруга оригінально та цікаво помстилася за зраду. Однак, я не розуміла одного – а навіщо з дітками так чинити? Вони ж не винні!
– Отче, я боюся. Боюся, що не побачу чоловіка. Боюся, що ми програємо…
– Бачу, що ви боїтеся. Але нічого. Я знаю, як вам допомогти.
– Як?
– Потрібно тільки молитися. Але це ще не все – переступіть через себе, знайдіть силу та мужність. Треба молитися не тільки за свого чоловіка, але й інших хлопців, які захищають нашу Батьківщину.
Я купила молитовник, вервицю та стала тої ж ночі молитися. Кумедно, що вдома не було жодної ікони, але я дивилася на стіну та уявляла там Мати Марію та Ісуса.
Знаєте, день за днем страх зникав. Так, я читала новини про Бучу, Ірпінь, Маріуполь… але потім ставала та молилася.
Навіть діти “підтягнулися” та ми обов’язково перед сном молилися. Здавалося, що Бог нас чує. Ми просили сили долати ворога, щоб він захистив наших воїнів і щоб все було добре.
Декілька днів тому я поверталася з роботи. Вирішила зайти до церкви, привітатися зі священником.
– А його нема. Він поїхав на передову, благословити хлопців. Але він про вас казав, здається. І казав, що Бог всіх чує. Він рано чи пізно дає нам те, чого ми просимо.
Я дала пожертву на церкву, помолилася перед іноками, купила ще нові молитовники.
Заходжу додому – а там на мене чекає сюрприз. Мій Петро повернувся. Я аж плакати почала з такого щастя, чесно!
Любі жінки та чоловіки, будь ласка, не дооцінюйте Бога та силу молитви!
Я на власному досвіді переконалася, що потрібно молитися, говорити з Богом. І тоді він нас почує та допоможе!
Чого навчила Вас ця історія? Чи погоджуєтеся Ви з такими словами?
