Ти не маєш права мене ось так нахабно прогнати геть, адже я твоя мама!

Я думала, що у мене була хороша та дружня родина. Щовихідних ми гуляли у парку, купували солодку вату та каталися на каруселях. Правда, потім все кардинально змінилося. 

Мені тоді, здається, було тільки 7 років. Одного дня татко пошвидше прийшов з роботи, я тоді гралася у своїй кімнаті. Раптом почула, як вони почали лаятися, і зі спальні вийшов незнайомий чоловік. Виявляється, у моєї мами був коханець, наш сусід, дядько Василь. Татусь довго кричав, зібрав всі свої речі, поцілував мене на прощання та пішов геть. Відтоді він більше не з’являвся у квартирі. Хіба приїжджав до мене у школу та ми гуляли. 

Мама тоді немов відсторонилася від мене, не гралася та просто не звертала увагу. Здавалося, що вона навіть не хотіла мене бачити. І дядько Василь більше не приходив. Всі сусіди тільки пліткували про мою маму, а друзі відмовлялися гратися. 

А через декілька місяців мама почала зустрічатися з одним дядьком. Він приходив до нас у гості, залишався ночувати. Я бачила, що матусі з ним дуже добре. Але Остап не сприймав мене.

– Ти краще її відвези до своєї мами. Я тебе кохаю та хочу бути поруч, а твоя дитина тільки зважає, – підслухала я одного разу. 

Тому вже наступного ранку мама склала весь мій одяг, купила квиток на автобус та провела на зупинку. Я ледь стримувала сльози, що не заплакати. Думала, що це у мені вся справа – я була неслухняною, погано вчилася, не допомагала з хатніми справами. І коли двері до салону зачинилися, то мама навіть рукою на прощання не помахала. 

Бабуся Стефанія мене тепло прийняла, вона жила у Львові. Так у мене почалося нове життя – школа, друзі, знайомі. Мама телефонувала раз в тиждень, наша розмова тривала від сили 10 хвилин. Я вже не пригадаю, чи хоча б раз вона приїхала до мене на день народження з подарунком. Однак, бабуся Стефанія дуже турбувалася про мене. Ми разом гуляли у великому парку, ходили в цирк, вона записала мене у художню школу. І так я зрозуміла, що бабця стала мені другою матір’ю, яка мене по-справжньому любить. 

Так ми прожили разом майже 15 років. Однак, старенька почала часто хворіти. Я тоді навчалася на 4 курсі, коли до мене зателефонувала сусідка – бабусі не стало, швидка не встигла приїхати. Відчула такий біль, як тоді, коли татко пішов з дому. Довго плакала, не хотіла навіть виходити на вулицю та спілкуватися з друзями. А мама навіть не приїхала на похорон.

Я розуміла, що не можна опускати руки. Заради пам’яті бабусі закінчила університет на червоний диплом, знайшла хорошу роботу. Виявилося, що старенька написала заповіт, де передала мені всю квартиру та деякі заощадження у банку. На ті кошти я купила нову машину. 

Зараз у мене є коханий чоловік та маленька донечка Марійка. Я відкрила власне ательє, шию весільні сукні на замовлення, у чоловіка Мирона – велика фірма з будівництва. Донечка щодня тішить нас хорошими оцінками. Про свою горе-матусю я вже і забула.

Тоді була неділя, вихідний день, коли хтось тихо постукав у двері. Спершу я навіть не впізнала жінку, яка стояла на порозі.

– Ну, привіт, доню! – радісно сказала мама. Вигляд у неї був просто жалюгідний – старий одяг, гнилі зуби та жовта шкіра на обличчі. 

– Чого прийшла?

– Як це чого? Ти ж моя донечка, приїхала до тебе жити. Все-таки, я твоя мама!

– Мама? А де ти пропадала всі ці роки? Мене виховувала бабуся, вона дала мені гідну освіту й дах над головою, а головне – любов. Ти проміняла мене на коханця!

– Остап програв нашу квартиру у карти, зібрав всі гроші та втік. Я зараз не маю де жити, ледь знайшла твоя адресу.

З кімнати вийшла сонна Марійка:

– Матусю, а що це за тьотя?

– Я твоя бабуся, ходи, я тебе обійму. 

Але донька стояла непохитно, тільки насупилася та побігла назад до кімнати.

– Вона про тебе нічого не знає. 

– Погано ти дитину виховала. Хіба так можна? 

– І це ти будеш мені про це говорити? Згадай, як ти підло зі мною вчинила! 

Я не хотіла її пускати у квартиру, але у розмову втрутився чоловік. Бачила, як мама облизувалася, коли дивилася на наші кімнати. 

– Ну ти живеш, як королева! 

Однак, я не хотіла, щоб моя мама залишалася. Знайшла номер тітки Олени (двоюрідна сестра мами) зателефонувала до неї та поговорила.

– З радістю прийму твою маму. Тим паче, що я одна у селі живу та допомога потрібна.

Помітила, як мама вже розляглася на дивані, немов на курорті.

– Збирайся, ти їдеш.

– Куди?

– У село до тітки.

– Не поїду. Ти не маєш права мене ось так нахабно проганяти, адже я твоя мама!

Я не стала слухати її істерику. Мовчки зібрала всі речі та віднесла до машини. Чоловік погодився відвезти маму в село. Вона ще довго пручалася, але коли Мирон пригрозив поліцією – заспокоїлася. 

Я не жалію про цей вчинок. Ні, це не була моя мама. Адже жінка, яка любить свою дитину, ніколи не покине її напризволяще. 

Ви підтримуєте таку думку? Дівчина вчинила правильно?