“Ти їм ніколи не подобалася, батьки взагалі засмутилися, коли я зробив тобі пропозицію,”- сказав мені чоловік після стількох років догоджань його рідним

З власною ріднею у мене ніколи не було дуже хороших стосунків. Навіть з батьками не ладналося нічого. Були, мов чужі люди, які мають одне перед одним певні обов’язки.

У дитинстві та в юнацькі роки ні мама, ні тато не приділяли мені належної уваги. Поділитися наболілим чи запитати поради мені не було в кого. Ростила мене бабусі. Я завжди вважала її найріднішою з-поміж усіх, кого знала.  

Як і всі діти в такому віці, я присягалася сама собі, що колись створю власну сім’ю і вона точно не буде схожою на ту, у якій жила я. Це мала бути велика та дружня родина, де кожен стоїть за іншого горою.

Тож навіть майбутнього чоловіка я обирала дуже ретельно. Важливим фактором була рідня. Мій обранець повинен був мати щасливу повноцінну сім’ю. Мене навіть багатодітні сім’ї тоді не лякали. Ось і знайшла Петра, який понад усе цінував домашній затишок та комфорт. Був людиною мирною і спокійною. Пощастило і з його родиною. Хороші люди. Ще й прийняли мене швидко. Ну, це мені тоді так здавалося. 

Пам’ятаю, що дуже сильно старалась сподобатись усім. Догоджала Петровій сім’ї, як тільки могла. Постійно кликала їх у гості, накривала пишний стіл, прибирала дім до блиску, не оминала можливості побалакати із ними зайвий раз. Мені здавалося, що я стала частиною їхнього дружнього кола.

Найбільше, напевне, спілкувалася із сестрою чоловіка та його бабусею. Ми постійно зідзвонювалися, обмінювалися рецептами, дарували одна одній подарунки. 

Власне, це була велика омана. Я ж навіть не знала, що таке справжня любов, бо ніколи не відчувала її у власній сім’ї. Ось так і потрапила у власну ж пастку. 

Я тішилася, що нарешті отримала те, що про що мріяла з дитинства. Втілила заплановане у життя. Втім, не минуло й року, як я почала помічати, що новоспечені родичі від мене віддаляються.

Вони все рідше відповідали на дзвінки, відмовлялися від запрошень, не кликали до себе. 

Це викликало неабиякі підозри. Я почала думати, що зробила щось не так. 

Єдина людина, яка хоча б вдавала, що нічого не змінилося, підтримуючи зі мною контакти – бабуся Петра. Вона і досі цікавилася, як у нас справи чи не потрібно чимось допомогти.  А потім все зводилося тільки до прохань допомогти їй з городом та урожаєм.  Ми – люди дорослі. У нас робота. Тому не завжди вдається допомогти старенькій. А вона цього не розуміє і ображається. Тож і з нею все почало сходити нанівець.

Я мучилася здогадками кілька місяців, а потім нарешті наважилася поговорити з чоловіком.

Він довго минувся. Не хотів образити, а потім усе ж таки повідав усю правду.  Мене, як виявилося, у його сім’ї взагалі ніхто не любив. Вони сватали Петра до іншої дівчини, яку хотіли бачити своєю невісткою. А потім з’явилася я і зіпсувала всі плани.

Багато з них спілкувалися зі мною винятково через прохання мого чоловіка. Деякі з вихованості. Але особливої прихильності до мене вони ніколи не відчували.

Хіба що бабуся Петра прийняла мене такою, якою я була. Втім, це не заважає їй ображатися на те, що я  не можу виділити час для допомоги їй.

Я вислухала чоловіка. І не зронила ні слова у відповідь. Я знову відчула себе нікому не потрібною. Як тоді, у дитинстві. 

Сумно, що я стільки жила оманою і була настільки сліпою. Напевне, мені не судилося мати дружньої сім’ї.

А минулого тижня батьки запросили мого чоловіка в гості, а про мене навіть не згадали.Що ж, може така моя доля і справа не у дружніх рожинах, а в мені. Хто ж знає… 

А як вважаєте Ви?

Чи вдасться героїні знайти люблячу сім’ю? Або ж їй варто змиритися з тим, що є?

Наскільки дружньою є Ваша сім’я?