Я самотужки підіймала на ноги доньку Марину. Чоловіка не стало років 15 тому через хворобу. І здається, що з ним пішли всі мої сили, щастя… Марина була єдиною розрадою.
Ми живемо у Львові, район Левандівка. Невелика двокімнатна квартира, хрущовка, спальний район. Грошей вистачало хіба на косметичний ремонт, меблі купували на барахолках вживані.
На щастя, донька, коли підросла, то намагалася мені також допомогти. Вона чудово знала математику, тому підпрацьовувала репетитором для сусідських дітей. А на літо влаштовувалася офіціантом чи роздавала листівки. Однак, своїми силами зуміла вступити на державну форму навчання до Політехніки. Закінчила 4 курс з червоним дипломом, знайшла гарну роботу за спеціальністю.
А рік тому вийшла заміж за Павла – її знайомий зі спільної компанії друзів. Я не стала перечити молодятам, адже вони вже дорослі люди та самі повинні відповідати за родину. Могла їм передати продукти, м’ясо (я працюю продавцем на базарі), на весілля подарувала 5 тисяч доларів, сама оплатила місця в кафе за родичів з нашої сторони, фотографа та сукню. Вони тоді купили машину.
Зараз вони живуть у сватів, пані Галина з паном Романом мають великий особняк у Винниках, то за містом. Однак, Маринка часто скаржилася на свекруху:
– Ну я не почуваюся там, як вдома, чесно. Чужі меблі, ліжко, ванна, навіть чашки. Хотіла зробити ремонт, купити нову шафу – то пані Галина не дозволила. Казала, що я тут не господиня, аби так командувати.
Вам буде цікаво прочитати:
- Моя подруга вийшла заміж за турка. Розповідаю про її “щасливий” шлюб
- Я без попередження приїхала з Німеччини до Чернігова. Звісно, чоловік був здивований, коли побачив мене та дітей. Але я помітила, що він щось приховує
- Моя подруга оригінально та цікаво помстилася за зраду. Однак, я не розуміла одного – а навіщо з дітками так чинити? Вони ж не винні!
Я гадала, що донька просто шукає розради. Але насправді це був перший дзвіночок, що вона з чоловіком затіяла якусь хитрість.
На Різдво запросила молодят до себе. Свати тоді поїхали на відпочинок закордон, а я не хотіла сама бути. Накрила на стіл, приготувала всі смачненькі страви, поприбирала.
– Мамо, а Ви не цікавилися у рієлтора, скільки коштує ця квартира? – запитав мене Павло.
– Та ні, мені якось по цимбалах. Живу тут спокійно, сусіди тихі, до роботи йти 10 хвилин.
– А Ви не планували цю квартиру продавати? Або хоча б розміняти?
Тоді я ледь не подавилася кутею та різко змінила тему. Але коли ми прибирали на кухні, то донька нагадала:
– Мамо, ну ти ж знаєш, що я зі свекрами не можу знайти спільної мови. Ми поки неспроможні купити нову квартиру, це ж такі витрати, ремонт, кредит.
– Ну, доню, таке доросле життя, ти сама знаєш.
– Просто ми подумали, що було б добре сюди переїхати.
– Хочеш жити разом? Я тільки за! Треба вам нове ліжко купити, бо то ще твоє дитяче залишилося.
– Ні, мамо, не жити разом. Ти б могла цю квартиру нам віддати, а сама переїхати до тітки в село. Там хата велика.
Що б ви розуміли, та хата зараз тримається на Божому слові. Моя двоюрідна сестра Мирослава їздить на заробітки, час від часу житло пустує. Але там нема ні інтернету, ні нормального опалення. І як я знайду роботу в селі? То, до речі, інша область, Чернівці, село Ропча. Туди ще дай Боже сили доїхати!
Я не знала, що відповісти. Тому удала, що нічого не зрозуміла. Однак, хіба моя донька така безсовісна людина, яка хоче рідну матір витурити з квартири?
Мені ще до пенсії не так багато, але тут у місті мої подруги, знайомі. Врешті-решт, я народилася та виросла у Львові, хочу тут провести вже останні роки життя.
Взагалі не розумію, звідки у них така дурна ідея з’явилася в голові. Хіба вони не можуть самі гроші заробити або ж попросити сватів? Вони люди при грошах, мають свій ресторан у Винниках.
А донька з зятем день у день насідають, вже не просять, а вимагають віддати їм цю квартиру. Ось так вийшло, що Марині важливіші ці нещасні квадратні метри, а не старенька мати. Як далі жити – я не знаю… Ось так Марина “подякувала” за мою турботу.
Що б Ви зробили в такій ситуації?
