Вона віддала мене бабусі, бо я заважала їй будувати особисте життя. Зате, коли тема торкнулася спадку, мати нагадала мені, що я – її донька

Я виросла у невеличкому районі. Батьки мали свою квартиру. Маленьку, зате власну. Я, до слова, дуже багато часу проводила із сім’єю. Втім, щастя тривати вічно не могло. І коли я пішла у 2 клас, то трапилася одна прикрість.

Мама зрадила татові з іншим чоловіком. Якось він побачив це на власні очі, зібрав речі і покинув нас. Я була занадто маленька, щоб зрозуміти, що сталося, тому тільки жаліла свою неньку. Вона тоді багато плакала, а я намагалася її заспокоювати й допомагала всім, чим могла. Своєю ж чергою мама багато часу проводила на роботі і мною майже не цікавилася. Більше в мене не було справжньої дружньої сім’ї.

А за часом до неньки зачастив якийсь чоловік. Вони почали зустрічатися. А через два роки одружилися. Це була нова сім’я, у якій я почувалася зайвою і непотрібною. Вітчим часто натякав на те, що я їм з мамою заважаю. Ось так я стала не потрібною ні мамі, ні рідному татові. Останній, до речі, навіть не цікавився моїм життям відтоді, як пішов.

Так я опинилася у бабусі. Ми жили скромно. Відмовляли собі у всьому. Старенька ростила мене самотужки на власну пенсію.

Зате тільки тоді я збагнула, що таке справжня любов. Бабуся замінила мені і тата, і маму. Вона вкладала у мене всю свою душу, а я у відповідь ділилася з нею усім. Перше кохання, нещастя, досягнення, дорослішання – усе це не проходило повз бабусю. Я розповідала їй все.

А коли я була на другому курсі університету, то бабусі не стало. Це був сильний удар для мене. Тепер я залишилася цілком самою. 

Від старенької у мене залишилася тільки квартира.

Про це дізналася матір. Прийшла. Я думала, вона співчуватиме через таку втрату, але жінку цікавив винятково спадок.

Матір доводила, що житло належить їй, бо вона – донька власниці. Втім, за документами все було моїм. Потім, збагнувши це, ненька запропонувала мені обмін. Хотіла переїхати з новим чоловіком у просторий бабусин дім, а мені залишити свою маленьку квартирку.

–  Я тебе народила і виростила. Тому тепер ти повинна поступитися мені. Я старша. А ти ще молода. Своє заробиш. 

Матір слухати я навіть не хотіла. Вона за всі ті роки стала мені чужою людиною. Тож яке право та жінка мала втручатися у моє майбутнє?

– Ти мені ніхто, на жаль. Ти кинула дитину на власну матір. Тому і я тобі чужа тепер. Мене виховувала бабуся і тільки заради неї я була б готова на все. А тепер іди і дай мені спокій. Живи своїм життям. 

Мати тоді дуже розізлилася. Навіть прокльони у спину мені кидала. Але послухала мене й більше так і  не з’являлася.

Ми перетнулися тільки через 5 років. Тоді я вже мала власну сім’ю. Чоловіка і навіть сина.

Я так і зосталася у бабусиній квартирі. Працювала. Будувала особисте життя. 

Усе налагоджувалося, тож я дуже засмутилися, коли на горизонті знову з’явилася мама.

Пускати цю жінку до власного дому я більше не хотіла. Серцем чула, що добром воно не скінчиться.

 Але ж хіба я робила щось не так? Це вона кинула мене в дитинстві, не згадуючи навіть про моє існування упродовж 15 років. А тут раптом з’явилася, коли мова про спадок зайшла. 

– Мамо, а хто там?- запитав у мене син, коли я нарешті відчинила матері.

– Я – твоя рідна бабуся. Хіба мама ніколи тобі про мене не розповідала? Ти ж хочеш мати бабусю? Хочеш, щоб вона частіше приходила в гості?

Мати й слова мені вставити не давала. Все підлещувалася до онука.

– Не хочу. Я тебе не знаю. Мамо… Хто вона така? Що їй треба?

– Добре. Вона більше не прийде. Іди до себе.

– Що тобі знову треба? Я думала, ми все обговорили.

Мати тільки зітхнула. Без дозволу пішла на кухню і почала мені жалітися. 

Виявилося, що новий чоловік її обдурив. Ще тим поганцем виявився. Вони планували купити нову квартиру. Для цього продали стару. А далі за класикою обранець зник разом із пристойною сумою. Тепер матері нікуди йти. Проситься до мене.

– Я тут житиму. Це – дім моєї мами, а ти взагалі моя рідна донька. Не посмієш вигнати. 

Я вагалася. У мені боролася ненависть до тієї жінки і совість. Вирішила пустити на декілька днів. Але взяла з неї обіцянку, що потім вона підшукає щось інше і з’їде.

Знаючи материн характер і те, як вона дотримується слова, я сама наступного дня подзвонила до тітки в село. Запропонувала їй зайві руки на господарство. Потім пояснила ситуацію. І та погодилася допомогти. Завтра моя мати покидає наш дім, як ми і домовлялися.  Ясна річ, що у неї були власні плани. вона ж думала, що я змирюся і дозволю їй жити на всьому готовому тільки через відчуття обов’язку. Втім, я не ликом шита. Так легко їй все не зійде з рук.

– За що ти так зі мною? Хіба так можна з рідною людиною чинити?

І справді: як вона могла колись так вчинити з рідною дитиною? 

Ось тепер хай і пожинає плоди.

Чи правильно донька вчинила з матір’ю?

Яке вирішення проблеми можете запропонувати Ви?